Глава 1

Ще з самого дитинства моє життя було сповнене болем, брехнею та розчаруванням. Воно було переповнене невідомістю та страхом на те, що може трапитися завтра чи навіть через одну годину...Будучи ще маленькою шестирічною дівчиною, я вже багато дізналася про зраду та про те, що сім'я може складатися тільки з однієї мами... Адже тато покинув нас заради якоїсь модельки. І я б навіть не здивувалася, якби їх був цілий вагон... Таку зраду найважче переживала моя мама. Та це і не дивно, адже її кохання до батька було справжнім, але після стількох років шлюбу, просто розпалося. При мені мама намагалась стримувати свої емоції, і як не дивно, в неї це виходило досить не погано. Та тільки но коли сонце ховалось за обрій та на вулиці ставало дуже темно, мама закривалася у своїй кімнаті та гірко плакала... На жаль, шестирічна я майже ніколи так швидко не засинала, тому завжди чула плач своєї матері.. Навіть уявити важко, наскільки мені було боляче це чути.. Кожна її сльоза була для мене справжнім ударом. В такі моменти мої думки були охоплені тільки однією фразою: "Ненавиджу.."  Ще тоді, у такому ранньому віці, у моєму маленькому серці зародилась ненависть та бажання помсти до людини, яку більше я ніколи не назву батьком... Розбивши мамі серце, він навіть не згадував про те, що в нього є маленька донька. Він навіть не замислювався про те, щоб хоч інколи прийти до мене і просто обняти, запитати як у мене справи? Хоча...після такого, я б навіть не підпустила його на поріг нашої квартири...Йому настільки було добре без нас, що викреслити все з власної пам'яті було для нього найпростішим варіантом.. Все що я отримувала від нього це аліменти, за які ми з мамою потроху виживали... В перші ж дні такої розлуки я знала, що пробачення йому не світить, ні від мене, ні від мами. Я цього не дозволю.. Так, як і всі діти я плакала, закривалась подушкою і просто у всю силу плакала, але не через те, що більше ніколи не побачу батька... Бо вже від тоді його образ видалися із моєї пам'яті, тому бачити його мені хотілось найменше... Причиною моїх сліз був тільки біль та страждання мами... Мої маленькі заплакані очі не могли дивитися на те, як у рідної мами розривається душа... Я не могла спокійно чути навіть те, коли мама говорила : " Донечко, не переживай, тато обов'язково повернеться.." Ці слова викликали у мене тільки одну огиду... В такі безглузді та водночас болючі моменти, я обнімала маму та своїми маленькими руками витирала її сльози промовляючи: "Я не хочу, він робить боляче..." І все, мову просто відбирало. Хотілось сказати в мамині очі, як я цю людину ненавиджу, але не могла.. Я не можу пояснити цієї причини, адже дивлячись у зелені очі своєї мами, які сповнені сліз та жалю, я просто боялась, що зможу зробити ще гірше... Моє серце підказувало, що всю цю ненависть потрібно приховувати у собі, щоб моя мама більше ніколи не знала, що таке біль...