Демон

Ранок. Яскраве проміння врізалося в очі, відбиваючись від білосніжної поверхні. Примружившись, я крокувала дорогою, що нагадувала розсипчасту кашу. Під важкою курткою спина ставала мокрою, дихання збивалося. Не люблю ходити пішки.

У голові вперто крутилося: «Треба зателефонувати в автошколу», і тут же допікало інше: «Боже, я невдаха, не можу здійснити жодної мрії». Очі запекло, я глибоко вдихнула крижане повітря, вистуджуючи легені. Не час плакати.

Я вкотре набрала номер. Один гудок, другий… а тоді холодний голос автовідповідача:

— На цей момент абонент зайнятий.

— Трясця! — я мала встигнути до десятої.

Перенабрала. Клацнуло.

— Автошкола ВСА, — озвалася слухавка.

— Доброго ранку… — почала я, але шлунок раптом стягнуло тугим вузлом.

Світ навколо хитнувся. Динамік затріщав, голос диспетчера потонув у глухому шепоті. На шкірі сипнуло сиротами. Реальність розчинилася, лишаючи мене в абсолютній темряві, просякнутій смородом сірки. Гарячково тицьнула по дисплею, вмикаючи ліхтарик. Тонкий промінь протнув морок, але не прогнав його — темрява щільніше зімкнулася навколо світлого кола. У слабке сяйво потрапило щось моторошне: сутність, зіткана з дрібних чорних часток, що хаотично кружляли, наче попіл у вихорі.

— Марто… — прошелестів голос. Він вібрував прямо всередині моєї голови, висмоктуючи надію.

Сморід став нестерпним — суміш паленої гуми та гнилі. Світлі пасма, що вибилися з-під шапки, заворушилися, хоча вітру не було. Воно наблизилося. Голову пронизав раптовий біль, ніби в череп вкручували розпечене свердло. Я притиснула крижані долоні до скронь, намагаючись втримати свідомість.

— Геть… — важким тягарем виштовхнулося з грудей.

— Марно, — прохрипіла сутність, і в цьому звуці почувся хрускіт сухих кісток.

Кисень миттєво зник. Спробувала вдихнути, але легені наче злиплися. Судомний кашель струснув усе тіло. Слабкі пальці розтиснулися, і телефон вислизнув із рук. Я чекала звуку удару об сніг чи лід, але падіння було беззвучним, апарат провалився у прірву. Екран згас. Темрява навколо почала пульсувати.

Барабанні перетинки розкроїв сміх, схожий на скрегіт металу по склу:

— Ти моя!

Я бачила порожнечу, але відчувала, як очі розширюються від жаху. Руки самі стиснулися в кулаки — єдина зброя, що в мене залишилася. Я не здамся. Зціпивши зуби, змусила заціпенілі м’язи ворухнутися, у спробі повернути собі голос.

— Ніколи, — замість слова з горла вирвалося хрипке булькотіння, проте в ньому була вся моя лють.

— Ти слабка… — видихнуло воно мені в саме обличчя. — Ти не здатна боротися.

Холодна, липка темрява торкнулася моєї шиї, затягуючись на ній невидимим зашморгом. Світло в очах згасло, я почала задихатися, але в останню мить десь глибоко в грудях спалахнуло...

— Ні! — цей крик не належав моєму тілу, він належав душі. Слідом за ним вирвалося сліпуче золотаве сяйво, роздираючи пітьму зсередини.

Сутність зашипіла, відсахнувшись.

— Ти моя! — заверещала тварюка, захлинаючись власною люттю. — Не віддам… Не відпущу!