Страх

Страх

Туман густо стелився над землею, рясно всіяною сосновими шпильками. Він клубочився між стовбурами, осідав на віях, заповзав у легені. Кожен крок давався важко, мов я йшла не лісом, а крізь воду. Холод і волога пробиралися під тонкий одяг, чіплялися за шкіру, тягнули донизу.

Повік не втримати. Сон насувався хвилями. Він обіцяв забуття. Я вперто відганяла його, рахувала кроки, щипала до болю шкіру. Та всередині поволі розливався тягар виснаження.

Я знала: варто лише зупинитися. Варто опуститися на коліна і все скінчиться.

Долоні ковзнули по шорсткій корі. Я оперлася на стовбур сосни. Смола липла до пальців. Запах хвої й сирості різав ніздрі, викликав нудоту.

Я заплющила очі лише на мить.

За спиною пролунало гарчання.

Низьке. Глухе.

Ліс підхопив звук і розніс його луною. Здавалося, гарчали вже не одні легені, а самі дерева. Я повільно втягнула повітря, відчуваючи, як серце б’ється десь у горлі.

«Надто пізно», — майнула думка.

Груди пекли, наче я вдихала розпечене повітря. Ноги тремтіли, не слухалися. Коліна підгиналися. Я вчепилася в сосну міцніше, нігтями. На спині виступив холодний піт. Він швидко просочив одяг.

Гарчання повторилося. Ближче.

Я не оберталася.

Ліпше не знати, скільки їх. Ліпше не бачити очей.

Зробила крок. Ще один. Земля під ногами була м’яка, шпильки впивалися в підошви. Я перечепилася, ледь не впала, та втрималася. У голові шуміло. Думки розпадалися, як гниле листя. Залишалося тільки одне: йти. Не зупинятися.

Позаду тріснула гілка.

Я зірвалася на біг.

Тіло протестувало. Кожен м’яз кричав, легені горіли, серце шаленіло. Туман та дерева зливалися в темні тіні. Я бігла навмання, спотикаючись, ковзаючи.

Гарчання перейшло в рик.

Тепер він був зовсім близько.

Я знала цей звук. Чула його колись — уночі, з-за стін, у розповідях, яким не вірила.

Ноги підломилися.

Я впала на коліна. Біль спалахнув і одразу згас, тіло вже майже не реагувало. Долоні ковзнули по мокрій хвої. Перед очима все попливло.

Сон знову простягнув руки.

Теплий. Лагідний. Брехливий.

Зціпила зуби, вдарила себе по щоці — раз, другий. Свідомість хитнулася, але втрималася. Я повзла. Повільно. Принизливо. Чіпляючись за землю, за коріння, за життя.

Рик пролунав зовсім поруч.

Я обернулася.

У тумані щось рухалося. Велике. Темне. Очі, як два тьмяні вогники, ковзнули по мені, фіксуючи кожен рух. Лапи з гострими кігтями вгрузли в землі. Звір повільно переставляв їх. Висолопивши язик провів по повітрю, смакуючи мій страх.

Я сперлася на лікті, підвелася — ще раз, востаннє. Ноги тремтіли, але тримали. Я не втечу далеко. Я це розуміла. Та й не треба далеко.

Треба — ще кілька кроків.

Туман раптом розвіявся. Попереду темнів схил, а за ним — провалля. Каміння. Коріння. Шанс.

Кинулася вперед, не озираючись.

Рик вибухнув люттю.

Я ступила на край — і земля зникла з-під ніг.

Повітря вирвалося з грудей різким ударом. Світ перекинувся, небо й земля помінялися місцями. Каміння рвало одяг, коріння дряпало шкіру. Я котилася вниз, вдаряючись боком, плечем, спиною, доки щось тверде не зупинило мене остаточно.

Тиша.

Лише власне дихання — уривчасте, хрипке, наче чуже.

Я лежала, розкинувшись на камінні, не наважуючись поворухнутися. Тіло гуділо суцільним болем, але це добре, бо я жива. Піт давно вистиг, туман поволі осідав і тут, у низині, густішав, мов молоко.

Десь нагорі щось рикнуло.

Звук був злий. Розлючений. Але вже не впевнений.

Я підвела голову. Край урвища темнів за кілька метрів — нерівний, крихкий. Силует з’явився там не одразу. Спершу — рух. Потім — тінь. І лише тоді очі. Вони світилися тьмяно, холодно, ніби дивилися не на мене, а крізь.

Істота стояла, не наважуючись ступити далі.

Я всміхнулася. Криво. Болісно.

— Боїшся, — прошепотіла, не знаючи, чи чує воно.

Воно гарчало, крутячись на краю, б’ючи злісно хвостом. Каміння під його лапами зсунулося й посипалося вниз, відлунюючи глухими ударами. Воно відступило на крок. Потім ще на один.

Туман знову закрив край урвища.

Я опустила голову на камінь і заплющила очі. Сон знову прийшов — тепер уже не ворогом. Теплим, глибоким, майже лагідним. Я дозволила йому торкнутися мене, але не пустила далі.

Ще ні.

Коли я підвелася, ноги тремтіли, та тримали. Я рухалася повільно, притискаючись до схилу, намацуючи опору. Кров стікала по нозі, залишаючи темні сліди на камінні. Біль супроводжував кожен крок, але тепер він був ясним — тверезим.