Осінь

Я стояла і дивилася на жовто-червоне листя. Вітер тихо шепотів на вухо. Осінь. Вона дихала. Вона зачаровувала.

Звела погляд і видихнула. Серце боліло, і втрата горіла нестерпним полум’ям. Сіре небо, ось-ось мав піти дощ. У навушниках грала сумна мелодія, змушуючи ковтнути, стримуючи сльози.

Спогади масивною хвилею увірвалися у розум.

Пальцями легенько торкнулась до власних губ. Шорсткуваті, але м’які. Він їх цілував.

Пройшов рівно рік, а я не забула. Рівно рік ми були тут.

Теплі обійми, аромат кави, що лоскотав ніздрі. І гарячі поцілунки.

— Не треба, — сміялась я, — Проллю ж!

— Не можу, — лагідно прошепотів він, його дихання ледь помітно залоскотало: — Ти смачно пахнеш, — звабливо проказав.

По шкірі поповзли мурашки, що несли в собі гарячий потік почуттів. Між ногами солодко занило.

— Я хочу тебе! — слова лагідно зачепили барабанні перетинки, а мізки просигналили відповідь.

— Не тут, — видушила я, намагаючись продовжити читати улюблений роман.

Я часто приходила до парку, щоб почитати та відпочити від шаленого темпу життя. Саме в цьому місці ми зустрілись.

Він підтягнув ближче, все ніяк не вгамовуючись. Його пружні вуста наполегливо притулились до шиї, змушуючи мене забути букви.

— Будь ласка, — посмішка мимоволі розтяглася на моєму обличчі, і книгу я все ж відклала разом із паперовим стаканчиком коричневої запашної рідини.

Повернулась усім корпусом до нього. Вітер зірвав пару пожовклих листочків, що нечутно лягли на його коротке хвилясте волосся кольору охри.

Я засміялась, обережно пальцями зняла їх, та не встигла прибрати руку, як він перехопив мій зап’ясток.

Наші погляди зустрілися.

Ці очі. Зелені, як мох на тих пожовклих деревах.

— Я кохаю тебе! — промовив він, жодним м’язом не ворухнувши.

Я застигла в нього на колінах, не встигши прийти до тями, як чоловічі вуста накрили мої, не прагнучи отримати відповідь тут і зараз. Натомість його язик розпалював в мені палке збудження, сплітаючись з моїм. Його рука проникла під одяг. Я застогнала. Його долоня обпікала оголену шкіру, не гірше за язики полум’я. Моє бажання брало гору, змушуючи притулитись усім тілом тісніше, пальцями занурюючись у його шовковисте волосся.

Він зітхнув:

— Ти прекрасна, — прошепотів він.

Наші поцілунки ставали пристраснішими, і мозок просто вимикався. Почуття брали гору.

Його руки ковзнули нижче, і пальцями він міцно обхопив сідниці. Мене накрило, і в очах усе розфокусувалося. Він став моїм світом, моєю точкою відліку.

— Дівчино, з вами все гаразд! — хрипкий голос вирвав із минулого. Переді мною стояла стара жінка з сивим розпатланим волоссям, її очі із зацікавленістю вивчали мене.

Одягнена у темний асфальтового кольору балахон, що висів нерухомою ганчіркою, попри вітер. Від цього по спині пройшов холодок. Я звела плечі.

— Усе гаразд! Дякую!

— А ти б тут не вешталася сама, дитино! — зауважила вона, корявими пальцями хапаючи поверхню чорної куртки. На мить здалося, що я відчула гостроту її кігтів на власній шкірі крізь цупку тканину.

Я розгубилась, бо не знала, як відповісти правильно, особливо коли ось так безцеремонно смикають. Інтуїтивно висмикнула руку. Її одна брова піднялася. В очах промайнула іскорка небезпеки.

Я хотіла бути сама, хотіла тонути в спогадах, а не в пекучий холод, що просочувався під теплий одяг.

— Добре, — зовсім нечутно погодилась, очікуючи, що вона піде.

Я все ще зосереджено розглядала незнайомку. Середовище почало втрачати барви. Всередині туга зав’язувалася у тугий вузол. Її очі змінили колір, стали чорними, а з-під п’ят матеріалізувався щільний дим, мовби проростав, огортаючи тіло старої. Опале листя зашаруділо. Рефлекторно відступила на крок. Щойно обриси зникли, цей дим вузькою стрічкою направився мені в груди.

Я знову повторила попередні дії, але спіткнулася через коріння, що визирало із землі. Упала. Різкий біль пронизав від каркаса до спини.

— Ні! — вирвалось, коли я руками перебирала вологі рештки трави. Швидкість диму наростала. Ще мить...

Я схрестила зап’ястки перед собою, очікуючи удару, та його не було. Сліпуче біле світло заповнило навколишній простір, яскравою стіною виникло між нами. І щойно воно розсіялось, утворивши прозорий щит, переді мною стояв хлопець.

Широкі плечі, хвилясте волосся того самого кольору. Тонка статура. Я впізнала. Серце пришвидшило ритм. Вуста розтулилися.

— Ти... — вилітає односкладове ствердження.

Та у відповідь — тиша.

Чорний дим не втрачає нагоди знову вдарити. Безрезультатно. Він стоїть нерухомо.

Невдоволене сичання.

— Вона має померти! — стара повертається у початкову форму.

— Не має, — знайомий голос солодкою мелодією долинає до моєї зраненої душі.

— Не ти мав померти, — ричить вона, її кістлявий палець вказує на мене: — У твоїй смерті винна вона!

— Те, що мало статися, сталося, і нікому не оминути накреслень долі.

— Дурень! — вигукнула вона, кидаючись на хлопця, її тіло знову розчинилось у чорному мареві й вдарилось об стіну. Прозорий захист ніби тріснув. Змінив форму, сформувавши кулю, всередині якої опинився дим.

Хлопець простяг до неї руки й разом вони розтанули.