Доторк примари

«Доторк примари»

Стільки часу минуло, а я все ніяк не могла забути його дотиків. Мене постійно переслідувало відчуття, що він поруч. Навіть коли я приймала душ, мене охоплювало легке тремтіння, ніби хтось торкався моєї шкіри. Ночі я проводила в рясних сльозах, лише вдень, коли була зайнята думками в університеті, забувала його на деякий час. Але після довготривалих пар мене полонив сором, бо я викинула минуле, нехай і на короткий час, із власних думок.

І тепер, коли почали мене ночами мучити кошмари, я все ж наважилася звернутися до священника. Тож зараз стояла біля старого собору, оброслого темно-зеленим плющем, що туго обвивав давні стіни. Кам’яні фігури святих безмовно споглядали з висоти на перехожих. За спиною, у занедбаному дворі, шурхотіло сухе листя, що вже поволі падало з дерев, активно готуючись до зміни пори. Виникало враження, ніби вже давно чекав.

– Я поруч, – шепотів голос, подихом вітру торкаючись прохолодної шкіри, – Ти відчуваєш?

У мене спрацювали рефлекси, змушуючи обернутися і перевірити, чи немає нікого поруч. Та навколо мене була лише сіра порожнеча та випалена цегла, що вкривала поверхню перед собором. Раптом у районі серця виникло тепло, яке розросталося по всьому тілу.

Я важко видихнула вологе повітря з легень.

О, Боже, як я скучила за ним!

Сльози цього разу виступили з очей, а серце зробило нерівномірне сальто. Спогади знову повернули той момент втрати, який я ніяк не могла відпустити. Його дзвінкий сміх та запах, що нагадував настання весни – той, що ми відчуваємо перед тим, як дійсно відбувається зміна. В пам’яті назавжди викарбувалися його чіткі риси та яскравість синіх очей.

– Моє дитя, – важким тягарем викотились два слова з моєї горлянки, – Мій хлопчику.

Мої ноги підкосилися і я впала на землю, біль нагадував, що я в реальності. Аж ось і, студений вітер рвучко хльоснув по обличчю

– Я тут. – стиха повторив той самий голос, але в ньому не було тепла. На заміну прийшов різкий холод, морозцем здіймаючи дрібні волосинки на шкірі.

Я звела очі на вхід. Він стояв там, таким як я закарбувала, але водночас було в ньому щось темне, мовби не живе.

– Ти живий? – похапцем вирвалось з моїх вуст.

Його обличчя спотворилось, а кутики губ викривились у нездоровій посмішці. А далі, я радше відчула ніж почула шепіт у свідомості.

– Ти не мала приходити! – це звучало, так ніби вони знаходилися у величезній порожній залі, де луною розносився навіть ледь чутний голос.

– Але я тут, – встаючи запевнила я і зробила крок у перед.

– Ні,  – з хрипом вигукнув він, – Йди звідси. Негайно!

– Але, сину!

– Мамо, – це слово гострим лезом занурилось мені в груди, безжально вириваючи повітря. – Це пастка.

– Що ти говориш?

– Вони відчули твою присутність, – відступаючи у пітьму, скімлив хлопчик, – Вони знають, що ти жива..

Навколо мене вітер набирав сили й тепер пожовклі листки вихором здрімалися у круговерть. А тоді металічний в суміші з сірчаним запахом заполонив простір.

– Йди геть! – кричав він, – Йди геть!

Та я не могла відступити, мої  руки прагнули торкнутися в останній раз, але їх опекло вогнем, що виник нізвідки і я відсахнулася. Розуміючи, що все даремно.

Фізичний біль мене не особливо турбував, лише той, що всередині, він розростався швидкою пожежею.

– Сину, – волала я у стіну з пилу, вогню та листя.

– Пізно, – низько мов змія просичав жіночий голос, – Ти залишися з нами.