КОЛИ АНГЕЛИ ПЛАЧУТЬ

КОЛИ АНГЕЛИ ПЛАЧУТЬ

Спершу ніхто не помітив ледь помітну тріщину, що проступила на небесному полотні. Спочатку вона здавалася лише тонкою смужкою світла, яка ледь вирізнялася на тлі ранкової блакитної безмежності. Проте, вже за мить, небесна твердь немов розкололася навпіл, відкриваючи моторошну безодню. З цієї розверстої рани повільно, велично виринало щось неймовірне, ніби народжуючись одночасно зі сліпучого сяйва та багряного полум'я.

Його тіло, виткане з кришталю, пульсувало внутрішнім палким жаром, приковуючи погляд. Величезні крила, подібні до тих, що прикрашали стародавніх грифонів, вільно розправлялися у повітряному просторі, наповнюючи його небезпечною величчю. У своїх руках істота міцно стискала величезний меч, з гострого леза якого невпинно стікала густа, розпечена лава. Її обличчя ж губилося у сліпучих променях, що виривалися з її сутності, переплітаючись із нею в єдине ціле.

– Що це, тату? – прошепотіла Марта, прикипівши поглядом до неба з вікна їхньої багатоповерхівки, не в змозі відірвати заворожений дитячий погляд від дивного видовища.

– Це ангел… або щось схоже, – з сумнівом промовив чоловік, сам до кінця не вірячи у власні слова, спостерігаючи за тим, що відбувалося.

Несподівано світ навколо них сильно струснуло. Небесна тріщина, здавалося, перекинулася і на землю: асфальтовані дороги та кам'яні будинки почали тріскатися, наче крихке скло, породжуючи справжній хаос. Людські крики змішалися зі скреготом металу, коли машини безладно врізалися одна в одну. Над містом здіймалися густі стовпи диму, затягуючи все навколо пеленою тривоги, а з розбитих тротуарів повільно текли моторошні річки крові. Пульс цивілізації ще ледь відчувався, б'ючись слабко, мов перед остаточною зупинкою серця.

Перший ангел, що з'явився з небесної безодні, не промовив жодного слова. Проте з його очей невпинно котилися сльози, які, падаючи на землю, миттєво випалювали асфальт і живу плоть, залишаючи по собі жахливі сліди руйнування.

Але жах лише починався. Не встигло місто оговтатися від першого потрясіння, як усе повторилося знову. Цього разу Другий з'явився з самої глибини землі, виринувши з непроглядної темряви. Його сурма розрізала світ, мов гострий скальпель хірурга, проникаючи в саму суть існування. Люди інстинктивно закривали вуха, намагаючись заглушити нестерпний звук. Проте цей звук не йшов через повітря; він лунав всередині кожного, вібруючи в кістках, пульсуючи в крові, пронизуючи до самого нутра.

У загальному хаосі розпачу лунав відчайдушний крик:

 – Це кара! Судний день! – волав якийсь нещасний чоловік у брудному піджаку, що стрімко біг спустошеним проспектом.

Маленька Марта, перелякано вчепившись за батькову руку, благала:

– Тримай мене! Не відпускай! – її маленьке тіло немов тягнуло в невідомому напрямку якісь невидимі, невідворотні сили.

На відміну від першого ангела, Другий не завдавав фізичної смерті. Його жахлива зброя була спрямована на розум. Скільки ж тих нещасних, чий глузд не витримав тортур, кинулося вниз з дахів високих будівель? Скільки людей назавжди втратили зір, оглушені моторошною симфонією? Людський мозок виявився занадто крихким, щоб витримати цю нестерпну музику смерті.

І ось, коли здавалося, що вже не залишилося жодної надії, з небесної височини несподівано з'явився Третій. Його падіння нагадувало вибух ядерної бомби: велетенська руйнівна хвиля миттєво прокотилася містом, змітаючи все на своєму шляху, і з неймовірною силою вдарила в його саме серце. Тієї ж миті пекельне полум'я здійнялося вгору на кілометри, охоплюючи собою все навколо. Усе живе, що ще залишалося, згорало в жахливому вогні, не встигнувши навіть скрикнути від болю. Кожен останній подих миттєво перетворювався на сірий, безжиттєвий попіл.

– Не залишай мене… – ледь чутно прошепотів юнак, міцно стискаючи обвуглену руку своєї коханої, в очах якого згасала остання іскра надії.

Проте було вже запізно. Над їхніми головами, мов безліч іскор, здіймалися десятки згаслих душ, полишаючи земний світ. Але Третій не збирав їх, не даючи жодного шансу на порятунок. Він безжально розвіював їх над безкрайнім морем, немов дрібний пісок, немов забутий спогад, стираючи будь-яку можливість воскресіння.

І ось, коли світ нарешті поринув у тишу, з небес зійшов найстарший. Його прихід не супроводжувався гучними сурмами, палючим вогнем чи відчайдушними криками. Навколо панувала лише гнітюча, всеосяжна тиша.

Четвертий Ангел був давніший за сам час. У глибині його очей мерехтіли відблиски мільярдів загиблих світів, свідчення вічної історії буття та руйнації. Його крок не порушував тиші, не створював жодного звуку, проте кожна жива істота відчувала його присутність, наповнюючись первісним жахом.

– Це не покарання. Це очищення, – гримнув він, і його голос, позбавлений емоцій, пролунав одночасно в кожному куточку планети, проникаючи в саму свідомість.

Під владою його слів океани вмить завмерли, їхні безкраї води скувалися невидимою силою. Величні гори, що століттями здіймалися до неба, впали навколішки, скорившись невідомій могутності. Навіть птахи, чиї голоси завжди наповнювали повітря, замовкли, затамувавши подих перед неминучим.

І Земля, наче відчуваючи глибокий сором за все, що сталося, жалібно затремтіла й востаннє судорожно вдихнула мертве повітря.

Після того, як відголос життя на планеті остаточно стих, занурюючи все в безмежну вічну мовчанку, у безкрайньому всесвіті залишилися лише сірий попіл, безліч неприкаяних душ та далеке, ледь чутне відлуння ангельських сурм. Людство згасло не в оглушливому вибуху, а в тихому, ледь чутному шепоті. Бо, як відомо, коли плачуть Ангели, гинуть цілі світи.