БЕЗЛИКИЙ

БЕЗЛИКИЙ

Ранок починався банально, зі звичних для нього ритуалів. Розпочавши день, першим кроком він відвідав ванну, що давно втратила вигляд свіжості. Стіни пошарпані, стара раковина та ледь вцілілий від постійної сирості піддон слугували йому за душову кабінку. Завершивши всі водні процедури, він звичним рухом рушив на кухню. Там поставив на замурзану плиту кухлик, дістав каву зі шафки, дверцята якої щоразу при відкритті провисали, і йому доводилося їх вправляти назад. Усі його рухи були добре завчені часом. Закінчивши заварювати каву, він перелив її у чашку, що вийняв з раковини, де ще гора посуду чекала, коли її господар зглянеться і помиє. Далі він відкрив холодильник, і кислий аромат вдарив йому в ніс. Він швидко затріснув дверцята.

Що ж, сьогодні без сніданку. Допивши гірко-солодку рідину, чоловік років тридцяти п'яти перемістився до кімнати. Там неквапливо вийняв зі спільної купи потертий светр, штани, які давно втратили яскравість кольору, та старі кросівки. Після чого вдягнув їх.

Його рухи були повільні, оскільки йому вже не було куди спішити. Та й не було для кого. Дружина забрала дитину й кинула його, вважаючи, що краще самій, ніж із ним.

Нагнувшись, темноволосий чоловік заглянув під ліжко, де валялася купа порожніх пляшок з-під алкоголю. Пошарудів ними косматою рукою і, не знайшовши повної, тяжко зітхнув.

«Так, треба поповнити запаси!» – подумки нагадав він собі.

Тож він вирушив до дверей, гадаючи, чи вистачить у нього грошей на нову партію. Заглянувши до гаманця, побачив декілька купюр. «Добре, вистачить… але треба буде знову просити у матері» – це єдина людина, яка завжди буде поруч із ним всупереч усьому. «Краще вона, аніж та недолуга жінка, яка тільки й робила, що надовбувала».

Чоловік вийшов зі старого будинку, який він жартома називав «курятником» через його тісно забудовані невеликі квартири. Щойно опинившись на вулиці, його огорнув густий туман, що стояв непроглядною стіною, обмежуючи видимість одним метром.

Біля під'їзду стояв його старий велосипед з потрісканою фарбою та скрипучими педалями. Сівши на нього, чоловік натиснув на педалі, намагаючись розігнатися й вирватися з липкої повітряної пастки туману.

Щойно він набрав швидкість, як вітер зустрів його різким поривом, обпалюючи обличчя та шепочучи незрозумілі, але відчутні кожною клітиною слова.

Вулиці здавалися мертвими, лише темні обриси будинків маячіли в імлі, і не було жодної живої душі. Серед цієї тиші всередині виникло дивне відчуття переслідування, наче невидимі очі спостерігали за кожним його рухом. Біля світлофора він різко загальмував, і тиша стала настільки напруженою, що скрип гальм пролунав несподіваним вибухом у цій беззвучній реальності. Знагла, з туману виринув хлопець у червоній куртці.

– Гей, чоловіче, – промовив хлопець, і його голос пролунав глухо, ніби крізь товщу води. – Ти не туди їдеш.

– Куди? – запитав той, відчуваючи, як на руках здіймаються тонкі волосинки.

– Туди, де вже немає шляху назад.

Очі хлопця були бездонно-чорними, мов дві діри у безкрайньому космосі, а його волосся мало колір попелу і, здавалося, пливе. Тінистий силует втрачав свою чіткість нижче шиї, а потім він просто зник, наче розчинився в тумані.

Він стояв, важко сапаючи. Його руки тремтіли, але не від холоду.

«Не звертай уваги», – прошепотів вітер.

Він знову натиснув на педалі. Колеса з хрустом зашаруділи по асфальту. Попереду розкинувся парк, сповнений зів'ялого листя й потойбічних шепотів. Дерева, здавалося, шепотіли щось таке, від чого хотілося сховатися й не показуватися.

На лавці сидів старий. Його обличчя було сірим, немов витесане з каменю.

– Далеко їдеш? – запитав він тим самим водяним голосом.

– Куди-небудь, де мене не знайдуть, – відповів чоловік.

– Вони вже за тобою, – сказав старий і повільно підвів голову.

Його очі були затягнуті білою молочною плівкою.

Чоловік натиснув на педалі сильніше. Серце калатало у грудях так, що кожен удар лунав у вухах дзвінким стуком. Дерева наче потягнули до нього свої голі гілляки, намагаючись спинити.

Дорога ставала все вужчою. Туман дедалі густішав. Він чув, як хтось іде за ним кроки монотонні, без поспіху. Не зупиняючись, не відстаючи та не переганяючи. Він різко зупинився.

«Нехай проїде» – подумки заспокоїв себе, але нутро згорнулося в тугий клубок, стягуючись у міцний вузол тривоги.

Раптом чоловік усвідомив: вони не наздоганяють його, вони чекають попереду. З кожним обертом педалей він втрачав щось із себе – обличчя, спогади, голос. Його руки стали напівпрозорими, а серце билося так повільно, що ледь відчутно. І ось, коли він в'їхав у саму гущавину туману, перед ним з'явилася висока чорна постать без обличчя.

– Ти запізнився, – промовила Вона. – Тепер ти один із нас.

Він хотів закричати, але вже не мав голосу. Він хотів розвернутися, але вже не мав тіла. Залишився лише вітер, що гнав його порожню оболонку все далі й далі нескінченними безликими дорогами.