ПРОВАЛЛЯ СНІВ

ПРОВАЛЛЯ СНІВ

Мене постійно переслідують дивні сновидіння, ніби існує якийсь інший світ.

У цьому світі час плине зовсім інакше, то шалено швидко, то надзвичайно повільно, що унеможливлює визначення кількості прожитих годин чи днів. До того ж цей світ здається розбитим на різноманітні за розміром фрагменти, наче його розірвала потужна сила. Серед цих уламків можна побачити тропічні острови, де пишні крони пальм ховають безмежне синє небо під невпинним дощем, але водночас трапляються й крижані пустелі, засніжені гірські вершини та безжиттєві рівні простори.

Частіше за все у своїх снах я опиняюся серед руїн великих міст, де бетонні скелети будинків височіють над вулицями, густо порослими бур'янами, а іржава арматура стирчить наче поламані кістки. Особливо часто я блукаю по квартирах з прогнилими підлогами та напівзруйнованими сходами. Проте інколи доля усміхається мені, і я потрапляю до готелю, який у сновидіннях нібито належить мені. Однак, через мою постійну відсутність у цьому сні, мені щоразу доводиться заново підтверджувати своє право на нього.

Я тривалий час списувала ці дивні сновидіння на звичайну втому, думаючи, що моя підсвідомість таким чином намагається мені щось підказати. Адже робота вчителем пов'язана з постійним нервовим напруженням. Через це часто не вистачає часу навіть на нормальний прийом їжі чи ковток води, адже між уроками постійно хтось відволікає або ж потрібно терміново йти чергувати.

Одного вечора, повертаючись додому через безлюдний парк, я раптом відчула дивне тремтіння під ногами. Мені навіть марилося, що земля на мить пішла з-під ніг. Я заплющила очі й... несподівано опинилася саме там.

Усвідомлення прийшло миттєво: я стояла посеред зруйнованого міста. Над головою важкі хмари затягували небо, а вітер безцільно тягав в по землі обривки плаката зі збляклими обличчями. Опустивши погляд, я з подивом усвідомила, що перебуваю не у своєму тілі, а в тілі юної дівчини, років п'ятнадцяти чи шістнадцяти. Щоб переконатися, я глянула на своє відображення у брудній калюжі, побачивши коротке, нещодавно стрижене волосся, що вже відросло до легкого хвилястого каре, виразні карі очі, в яких змішалися страх і нерозуміння, та м'які, але чіткі риси обличчя. Щодо одягу, на мені була проста сіра джинсова куртка, дещо поношена, але ще цілком придатна, яку доповнювали темно-сині джинси та звичайна сіра футболка.

– Нарешті, – почувся поруч чийсь голос.

Обернувшись, я побачила дівчину приблизно мого віку, одягнену у звичайні джинси та худі, але її очі... вони випромінювали якесь блякле сріблясте світло.

– Ти... хто ти? – ледь вимовила я запитання.

– Сама себе питаєш? – слабко усміхнулася вона. – Ми з тобою одна.

Інстинктивно я відступила на крок.

– Я не хочу тут залишатися! Мені потрібно повернутися!

У відповідь дівчина заперечно похитала головою.

– Ти й так постійно між світами. Просто цього разу провал виявився глибшим і тривалішим.

Несподівано за спиною почувся гуркіт, і здалеку почало наближатися щось велике. Озирнувшись, я помітила, як тінь величезної істоти промайнула по руїнах.

– Ходімо, – дівчина схопила мене за руку. Її пальці були крижаними, ніби вона була мертвою.

– Куди? – стривожено запитала я.

– Туди, де межі між реальністю та сном найтонші, – швидко відповіла дівчина. – Інакше ти ризикуєш застрягти тут надовго. Навіть назавжди.

Після цих слів ми помчали розбитими вулицями, що були завалені камінням та сміттям. Звідкись здалеку долинали моторошні металеві крики, від яких по моїх руках пробігли дрібні мурашки. Серце пришвидшило ритм, погрожуючи вискочити із грудей. Кожен вдих давався зусиллям, немов навколо повільно стискалася невидима пастка.

Я не зупинялася, але відчувала, як позаду наближається щось велике й невблаганне. Легкий вітер доносив уривчасті незвичні звуки: якийсь шелест і глухі удари об землю, наче за нами гупали гігантські лапи. Кожен крок змушував мої ноги тремтіти дедалі сильніше, але зупинка означала б неминучу загибель.

До цього жаского відчуття додавалося й те, що саме місто справляло враження чогось живого, але водночас надто ворожого до будь-якого чужинця. Навіть здавалося, що самі вулиці пильно спостерігають за нами, і за кожною розбитою стіною хтось причаївся, вичікуючи слушної миті, щоб перервати нашу відчайдушну втечу.

На площі, серед обвуглених руїн колишнього пам'ятника, вирувало щось схоже на водоверть зі світла й тіні. Підійшовши ближче, дівчина відпустила мою руку і зазирнула мені прямо в очі.

– Якщо стрибнеш туди, – сказала вона, – можливо, повернешся. А можеш залишитися там назавжди.

– А ти? – запитала я, відхекуючи зайве повітря з легень.

У відповідь вона лише загадково посміхнулася і легким поштовхом кинула мене у саму світлову вирву.

І тієї ж митті я прокинулася вдома, лежачи на холодній підлозі біля вхідних дверей. Мій телефон безперервно миготів сповіщеннями про сотні непрочитаних повідомлень, хоча за моїми відчуттями минула лише коротка мить. І тільки ледь помітний срібний відблиск у дзеркалі зрадливо натякнув, що все це було чимось більшим, ніж просто сном.