Потяг

Потяг

Тихий, спокійний вечір, оповитий світлом призахідного сонця, неквапливо поступався владі ночі. Повний місяць, немов перламутрова перлина, ледь пробивався крізь темну вуаль хмар, даруючи світові лише примарне, розсіяне сяйво. І саме в цю мить, коли тиша здавалася абсолютною і всепоглинальний…

Раптово здалека пролунав ревучий звук, розриваючи безмовний чорний простір. На стародавніх коліях шумно крався небачений раніше звір, важко видихаючи з круглих отворів попіл і дим у темне повітря ночі. Вдалині він був схожий на величезну лускату кобру. Іржаві металеві пластини на спині щільно прилягали одна до одної, ховаючи прямокутне тіло по всій довжині залізної тварі. На його широкій морді танцювали два отруйних вогники, жовті очі, що вперто дивилися в темряву.

Поряд закинутий млин, із потрісканими стінами та почорнілим від часу дахом, самотньо височів на краю поля, де вже стелився вечірній туман. Лея стояла непорушно, її погляд був прикутий до темної смуги лісу на обрії. Серце щемило невимовне передчуття, тонкі пальці судорожно стискали гладку поверхню амулета. Стара мідна куля з розлогою тріщиною, що розтинала її, нагадувала бездонну прірву, особисту таємницю, яку вона ревно оберігала. Саме в цій напруженій тиші, коли повітря здавалося загуслим від очікування…

– Він знову з’явився, – ледь чутно вимовила вона, не обертаючись.

Позаду пролунали важкі кроки. Ґалем зупинився поруч, мовчки вдивляючись у темряву, що клубочилася на обрії.

– Сьогодні він ближче, ніж був учора, – зауважив він.

– Це не він. Це те, що всередині, – поправила Лея. – Машиніст.

Ґалем поглянув на неї, і в його очах на мить промайнув відблиск давнього болю, глибоко вкоріненого в лабіринтах пам’яті. Їх обох єднала спільна таємниця, моторошна легенда, що передавалася з вуст у вуста крізь покоління. Старий потяг, приречений на вічний рух, без зупинки. Потяг, що служив похмурим перевізником для душ тих, хто посмів зрадити священні обітниці.

Але цієї ночі вічний рух обірвався. Потвора з металу, породження кошмарів, застигла просто перед ними, наче велетенський іржавий звір. З пронизливим скреготом розчахнулися тамбурні двері, оголюючи темну пащу вагона, звідки розмірено виступила висока, закутана в тінь постать. Її обличчя приховувала груба маска, шорстка і нежива, мов обвуглена стіна старої церкви. На грудях незнайомця тьмяно поблискувала лампа з розбитим склом, відкидаючи химерні відблиски.

– Ви запізнились, – низький, хрипкий голос струснув шари простору, здаючись відлунням із потойбіччя.

Не встигла Лея відступити, як сильна рука Ґалема зупинила її різким рухом.

– Ми не давали обітниці, – твердо промовив він, його брови грізно зійшлися на переніссі. – Ми не зобов’язані йти.

– Але ви – спадкоємці, – хрипко затріщав голос, здавалося, просочений віками. – Кров пам’ятає, тим паче клятва ніколи не зникає.

І в цю мить, наче промінь місячного світла, що пробив тугі хмари, Лею осяяло спогадом. Її прадід. Його безвісний брат. Далеке минуле, майже стерте часом – століття тому. Потяг, збудований не для живих, а для тих, хто у своїй гордині намагався обдурити саму смерть.

Амулет у її руці раптом запульсував, ніби відгукуючись на невидиму присутність.

– Ти хочеш… щоб я зайшла, – прошепотіла вона, відчуваючи, як холодна тривога пронизує її, а долоні вкриваються неприємною липкою вологою.

Страхітлива маска, що приховувала обличчя незнайомця, повільно нахилилась до них.

– Або ти. Або він. Один має продовжити рейс, – його довгий, кістлявий палець, схожий на гак, вказав спочатку на Лею, а потім на Ґалема.

За мить до того, як зробити фатальний вибір, Лея зазирнула за темну постать, що вимагала однієї з їхніх душ. Тьмяне багряне світло пульсувало всередині вагона, осяваючи стіни, вкриті химерними письменами. Дивним чином, в цьому зловісному сяйві, їй вдалося розгледіти безліч написів: імена, дати, що спліталися у довгі, сповнені жалю речення, вирізьблені прямо в міцній сталі.

На якусь коротку мить дівчині здалося, ніби потяг живе власним моторошним життям. Він мовби дихав, важко і нерівно, а його механічне серце було викуте з попелу зраджених надій, іржавих шестерень та розбитих клятв.

– Я піду, – тихо, але твердо сказав Ґалем, його погляд був сповнений рішучості.

– Ні, – рвучко зупинила його Лея, її голос затремтів, але в ньому відчувалася незламна воля. – Це я з роду цих машиністів, я добре це пам’ятаю. Це мій спадок.

Він невпевнено торкнувся її руки, його погляд благально намагався її втримати. В його очах заблищали непрохані сльози.

– Пам’ятай, що робити, коли знову з’явиться повний місяць.

Вона різко схилила голову на знак згоди і зробила незворотний крок уперед, у темну пащу вагона.

Двері за нею зі скреготом зачинились, відрізаючи її від зовнішнього світу.

І в ту ж мить, сповнений невідомої сили, потяг рушив з місця. Залишаючи за собою лише густу нічну темряву та один тихий, надривний звук. Шепіт її імені, що безслідно розчинявся серед мовчазних дерев.