Пані Природа

Пані Природа

Вона вийшла з будівлі, жадібно вдихаючи свіже повітря. Легені плавно наповнювалися киснем, ніби після довгого занурення під воду. Запах мокрого асфальту, свіжого листя та ще чогось невловний, теплого, солодкого – можливо, квітучих дерев – змішувалися в єдиний аромат свободи.

Вітер радісно кинувся їй назустріч, немов старий друг, що так довго чекав. Він пестив її кучері, розсипав їх по плечах, ковзав по шиї, легенько торкався губ.

– Ти знову тут, – прошепотіла вона, від насолоди заплющуючи очі.

Вітер відповів поривом, що змусив її оксамитову сукню затріпотіти, обійняти її тіло, ніби шовкові хвилі. Він не знав більшого щастя, ніж бути поряд із нею, гратися неслухняними пасмами, танцювати навколо.

Вона зробила крок уперед, і під її ногами, там, де ще мить тому був сірий холодний асфальт, проростала ніжна зелень. Вона нахилилася, доторкнулася до одного з пагінців – той одразу потягнувся до її пальців, ніби вітав її.

– Прокидайся… – ледь чутно мовила вона, і дотик пальців наповнив рослину життям.

Вона пройшла повз мертве дерево, і лише провела по його корі рукою – темна, суха поверхня тріснула, а звідти пробилися молоді зелені паростки. Птахи у гілках навколо почали співати гучніше, зливаючись у хороводі звуків, і здавалося, що сам світ тане у цій мелодії.

Раптом вона зупинилася, відчуваючи чийсь погляд. Озирнулася – ніхто не стояв поруч, лише вітер усе ще ніжно торкався її щік. Але десь у глибині вулиці, у тіні між деревами, хтось був. Хтось, хто спостерігав.

Серце в грудях затріпотіло, але не від страху – від хвилювання. Вона знала: цей день не буде звичайним.

Її не було двадцять років. Так довго, що місто забуло її. Люди знову навчилися жити без неї, без світла у поглядах, без запаху жасмину навесні, що колись розцвітав лише з її усмішкою. Дерева вмирали, квіти хилилися додолу, а вітер став байдужим.

Її ім’я викреслили з літописів. Так було легше. Простіше жити, вдаючи, що ніколи не було тієї, хто несла життя.

Але вона пам’ятала. Пам’ятала все.

Її тримали в бетоні. Не в клітці, а саме в камені. В темному, глухому просторі, де час не мав значення. Її заблокована сила, заглушений голос, закуті в холод пальці та обірваний зв’язок зі світом сплелися в єдину картину безвиході.

– Ти надто сильна, – казав той, хто посадив її. –  А сильних бояться.

Він колись був її учнем. Її улюбленцем. Ім'я його було Марон, і в його руках вода слухняно перетворювалася на лід, а кожне сказане ним слово набувало гостроти клинка. Він навчився всього, що могла дати, і захотів більшого. Вічності. Влади. Без неї.

Він створив місто, що поглинуло світло. Місто, де бетон виростав швидше, ніж трава. Де коріння не могло пробити ґрунт. Де серця людей билися тільки в межах дозволеного ритму.

Вона була останньою перешкодою.

Він забув про одне, а саме про силу пам’яті.

Маленька дівчинка, якій вона колись повернула життя, торкнувшись лоба, виросла. Вона зберегла легенди. І одного ранку, співаючи стару мелодію в покинутому сквері, доторкнулася до каменя. Камінь тріснув.

А зсередини вийшла вона.

Тепер, серед дерев, на неї дивився він. Постарілий. Очі, що колись були гострі, тепер повні суму. Він знав, що втратив. Він знав, що все, що побудував, було мертвим.

– Ти повернулася, – сказав він.

– Я завжди була, – відповіла вона.

Він опустився на коліна. Дерева навколо зашепотіли. Птахи замовкли. Місто затамувало подих.

– Пробач мені, – його голос був ледь чутним, як попіл.

Вона підійшла ближче. Вітер притих. Її пальці торкнулися його плеча.

– Світ не створений для того, щоб панувати над ним. Аби жити – його треба любити.

І там, де він стояв, пробився перший пагінець. Його очі наповнилися сльозами.

– Тоді навчи мене знову.

Вона усміхнулася. І місто вдихнуло. Вперше за двадцять років.

Вулиці повільно змінювалися. Сірі стіни вкривалися зеленими візерунками. Люди прокидалися вранці з бажанням посадити дерево. Діти знову бігали босоніж. Птахи будували гнізда в будинках. Вітер співав, як у дитинстві.

А вона… Вона йшла вулицями й торкалася сердець.

Не всі вірили. Не всі приймали. Але ті, хто відкрився, відчували: світ оживає.

І більше ніхто не смів сказати, що вона – вигадка.