ВІЧНІСТЬ

ВІЧНІСТЬ

Вічність...

але чому ж любов не може тривати вічно?

Рука Тані тремтіла, коли вона виводила цю сповнену смутку фразу, і серце її нило від болю через його відсутність. Гіркі сльози котилися її обличчям, а шалений стукіт крові у скронях заважав ясно мислити. Вона відчувала, як її розриває навпіл внутрішній конфлікт між коханим і рідною матір'ю, якій Антон категорично не подобався. Мати не казала цього прямо, але кожним поглядом, кожним різким словом давала зрозуміти: «Він – не твій шлях».

Того вечора усе вибухнуло.

– Ти не розумієш, мамо! – Таня стояла посеред кухні, пальцями перебираючи край власного одягу. – Я його кохаю!

– Ти ще мала, щоб розуміти, що таке кохання, – рвучко відрубала мати. – Він тебе затягне в яму. Він не пара тобі.

– А може, це ти не хочеш, щоб я була щаслива? – голос Тані зірвався на крик. – Ти хочеш керувати мною все життя? То знай – я більше не дитина!

– Доню, я хочу лише тобі щастя.

Та дівчина її не слухала, їй здавалося, що мати тисне на неї. Таня вибігла з дому й одразу подзвонила Антону. Один гудок. Другий. Третій. Відповіді не було.

Нестерпний біль, що гриз її зсередини, немов підштовхнув ноги, і вони понесли її вглиб темного лісу, де панувала гнітюча самотність. Ноги безпорадно рухалися в невідоме.

Вона не думала, куди йде – ноги самі вели її в ліс, у глибокий холод, що віяв повною самотністю. Кожен зроблений крок дарував їй хвилинне полегшення. Сухе листя шаруділо під ногами, а вітер ніжно колихав гілки, наче ліс розумів її біль і мовчки приймав у свої обійми.

Коли пекучі відчуття трохи притупився, серце – крихке, але вперте – забилося сталевими ударами. Збожеволіле від туги, воно шепотіло лише одне ім’я: Антон. Їй не потрібен був ніхто інший. Іншого вона не уявляла поруч із собою. Варто йому тільки з’явитися – і весь світ зникає. Мозок вимикається. Є тільки він.

А хіба може бути якось інакше? Серцю не накажеш. Вона не сильна – вона кохає. І кохає щиро.

Кожна їхня зустріч була ковтком повітря, і кожне прощання – жорстким ударом у груди. Радість змінювалася дошкульним смутком, тривогою і вічною скорботою. Її гризли ці стосунки, але ще більше доводила думка про їхню втрату.

Вона жила в страху, що він піде. Що зникне. Вона дала собі слово: якщо не вийде за Антона – більше ніколи не закохається. Ніколи не дозволить собі бути вразливою. Лише робота. Лише кар’єра. Жодних сліз, жодних «я тебе кохаю».

А якщо причиною розриву стане її мати – вона піде з дому. Її серце цього не пробачить.

Вона зупинилася посеред галявини. Подивилася в небо. Темне, з рідкісними зорями. Дихати ставало важче. В грудях усе щемило. Руки опустилися. Очі заплющились.

Її тіло просто впало. М’яко, майже нечутно. Немов спокій сам зійшов з неба й обійняв її.

Вона не відчула, як переступила поріг вічності. Там, за ним, ховалася душевна рівновага, яку вона так шукала.

Але десь далеко-далеко, у самому серці, ще лунало: «Я ж не можу залишити тих, кого люблю більше за життя…»

Та біль уже зробив свою справу. Безкарну, жахливу справу. І приніс смерть.