ПУСТЕЛЯ

ПУСТЕЛЯ

Вітер все норовив зірвати легке шифонове плаття з тендітних плечей дівчини. Стояла не виносна спека, небо над головою було чисто блакитним, жодної хмаринки. Їй навіть здавалося, що пісок плавився від надто високої температури. Він безжально опікав кісточки крихких ступнів, просочувався крізь тонку підошву сандалій, змішуючись з потом і кров’ю.

Вона не пам’ятала, як опинилася в цій безкрайній позбавленій життя, пустелі. Біль заполонив свідомість. Не фізичного – ні. Той був слабкою тінню порівняно з тим, що пекло її всередині. Серце щемило, мов хтось вирвав його, утиснув у гаряче каміння й лишив там.

Вітер нашіптував щось незрозуміле, граючись пасмами її довгого волосся, які торкалися плечей, мов пальці коханого, якого вже ніколи не обійме. Зелені очі, колись повні життя, а тепер затуманені сльозами, вдивлялися в далечінь. Сухі губи шепотіли:

– Якби хоч тінь… хоч крапля води…

І саме тоді, коли здавалось, що вона ось-ось впаде на коліна, у мареві, серед піщаних хвиль, виник силует.

Постать.

Людина. Висока, вкрита чорною накидкою, що розвівалася, немов крила. Вона йшла повільно, впевнено. Пісок відступав перед нею, ніби сама пустеля визнавала силу незнайомця.

– Хто це?.. – прошепотіла дівчина, її голос був ледь чутним навіть для неї самої.

Вона зробила кілька кроків уперед. Її ноги підкошувалися, але серце калатало з шаленою силою. Він наближався, і чим ближче був, тим більше світ зменшувався, зникав звук, лишалася тільки ця фігура – темна, мов спогади, які вона хотіла стерти.

– Ти... – голос чоловіка був хрипкий, немов його довго не вживали. – Чому ти тут?

– Я... не знаю, – сльози знову виступили на очах. – Я втекла… я втратила…

– Всі тікають сюди, – він зупинився за кілька кроків. – Але не всі хочуть повернутись.

– А ти? – вона зронила питання, наче це було головне.

– Я давно не знаю, де «тут», а де «там». Але я ще пам’ятаю біль. І пам’ятаю, як його подолати.

Вона пильно вдивлялася в його очі, сховані під щільною тканиною каптура. З них струменіла не пітьма, а спокій. Холодна рівновага. Вперше за довгий час вона відчула, що стоїть не сама.

– Ти не врятуєш мене, правда?

– Ні, – відповів він. – Я лише покажу шлях. Ти або підеш, або залишишся. Як і всі.

Вітер замовк. Небо на мить змінилося. І вона зрозуміла: це не пустеля. Це її розум, її внутрішній світ, де спогади – мов пісок – засипали все живе. І ця постать – частина її. Її сутність. Її розпач, утілений у когось, хто знає шлях назад.

Вона ступила вперед. Один крок. Потім ще.

І з кожним новим кроком пісок втрачав свою силу. Спека відступала. Десь у далечині почувся шум води. Справжньої. Живої. І разом із ним – голос.

– Ім’я твоє?

– Асіла, – прошепотіла вона, як згадку, що виринула з глибини. – Я Асіла.

– І ти ще жива, – сказав він. – Тоді ходімо.