РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР

РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР

Цієї ночі вирувала хуртовина. Здавалося, миттєво знижувалася температура. Коли спробував вдягнути повітря у груди. Дихання завмирало всередині легень, і вільно видихнути не вдавалося. Саме в цей час світ казок починав прокидатися. Адже саме Різдво було для нашого світу щось чарівне, загадкове свято, де відбувалися дивні події. Так я постояв декілька хвилин біля відчиненого вікна спостерігаючи за життям.

Сьогодні був Святвечір і я не поспішав додому, бо жив сам. Застряг на роботі з купкою паперів, марно намагаючись надати їм ладу. Раптом мене гукнув веселий голос знайомого:

- Дане ти їдеш додому?

 – Ні. – коротко відповів я, поволі зачиняючи квартирку.

- Добре. Тоді до зустрічі.

- Угу.

Не піднімаючи погляду, я відмахнувся від думки про те, хто зі знайомих намагається привернути мою увагу. Різдво завжди викликало у мене тупий біль, нагадуючи про втрату коханої. Спогади про неї, як колючки, впивалися в серце, викликаючи відчуття провини за те, що не зміг її вберегти. Здавалося, кожен вдих розриває на частини мої легені, нагадуючи про нестерпну порожнечу всередині. Я намагався відволіктися, повторюючи мантру: «Не можна жити минулим, інакше воно поглине тебе». Але ці слова, хоч і звучали мудро, не приносили полегшення. Безсоння стало моїм вірним супутником, а робота – єдиним порятунком. Лише в потоці справ я міг забутися, хоча б на мить, відтіснивши думки про втрату.

Тільки я хотів зануритися в роботу, як за вікном почувся дивний шурхіт. Серце завмирало від моторошного звуку. Здавалося, що якась невидима сила намагається проникнути в кімнату. Шурхіт ставав дедалі гучнішим, нагадуючи шкребіння кігтів по склу. Тінь промайнула за вікном. З нервовими рухами я натискав кнопки кавомашини. Коли вона заверещала, схопив чашку і вийшов на балкон. Автоматично підніс чашку до губ та зробив ковток. Гаряча рідина різко обпекла горло. На смак, вона була гидкою. Визираючи у ніч, я намагався розгледіти, що ж там відбувається.

Мороз миттєво пробрався під шкіру, змушуючи волосся на тілі підвестися. Здавалося, кожна клітинка мого тіла гостро реагувала на зимовий холод.

 – Як холодно! – мимоволі вирвалося з моїх уст.

– А чого ти чекав? – пролунав несмішливий жіночий голос з-за спини.

Його власниці я не бачив, але її голос був знайомий, як старий шрам. Серце завмерло. «Не може бути!» – промайнуло в голові. Я обернувся. Готовий побачити будь-кого, окрім неї.

– Чого дивишся, не впізнаєш? – знову пролунав голос дзвінко, вириваючи мене з роздумів.

Її губи ледве розплющувалися. Бліде обличчя, темні кола під кришталево-блакитними очима, незворушно дивились на мене, вимагаючи відповіді. Відчуття ознобу прокотилося в мене по спині. Я знав її так добре, але зараз вона була чужою, як бездушна статуя. Її напівпрозорі руки, холодні, як лід, потяглися до мене.

– Я сумувала за тобою, – прошепотіла вона, миттєво скоротив між нами відстань. Її гаряче дихання обпалило мені вухо.

Її голос звучав як шепіт примари. Я відсахнувся, серце завмирало в грудях. Її очі, такі знайомі й такі чужі водночас, свердлили мене. Щось було не так. Дуже не так.

– Ти померла, – слова вирвалися з моїх уст, немов крик.

Я відчував, як холодний подих огортає мене, проникаючи в кістки. Її образ був розмитий, немов примара, але я чітко бачив тугу в її очах.

– Ти сумував? – її голос був тихим, як шепіт вітру.

Я підняв руку, щоб торкнутися її, але моя рука пройшла крізь неї, ніби крізь дим. Холод обволікав мене щільним коконом.

– Хто ти? – прошепотів я,  охрипши від страху і здивування.

У відповідь я почув пронизливий сміх. Вона знову матеріалізувалась переді мною, настільки близько, що я відчував легкий дотик її білого вбрання до моєї руки. Несподівано він розбудив у мені забуті спогади.

Тоді як і зараз йшов густий сніг, її сміх нагадував передзвін ангельських дзвіночків. Ми були щасливі й весь світ міг позаздрити нам. Тієї зими, ми вирішили пізнього різдвяного вечора, прогулятися вузькими вуличками нашого міста. Тоді всі вулиці маленького містечка були прикрашені святковими різнокольоровими гірляндами, всіх химерних форм. То там, то тут виблискували кольоровими вогниками фігури сніжинок, оленів, чарівних квіток. Тим більше, що нам здавалося, що це безпечно, адже людей було багато. Для неї той вечір мав стати особливим, я хотів подарувати їй своє серце, зізнатися, що люблю її більше за життя і зробити своєю навіки. Але доля розпорядилася зовсім інакше.

Я зробив дурість, про яку шкодую до цього дня. Ми зупинилися біля кавової крамнички, вона попросила купити щось гаряче. Я погодився, залишивши її одну на вулиці, подумавши, що настав момент істини. Купивши гарячий шоколад. Я кинув у склянку коханій обручку, знаю, що це не естетично, але хіба думаєш про такі дрібниці, коли твої почуття на межі. І ти переживаєш, а якщо вона відмовить? Якщо вона ще не готова, що тоді? Прогнавши дурні думки з голови, сміливо рушив на зустріч долі, маючи намір твердо отримати відповідь.

Вийшовши, я з жахом виявив, що вона зникла. Серце завмерло. Відразу ж набрав її номер, але замість знайомого голосу почув дзвінок, що лунав зовсім поряд. Здавалося, ніби вона кличе мене. Сніг біля магазину зберігав сліди її недавньої присутності: забутий телефон мовчав, ніби просив про допомогу. Це давало надію, що вона не могла піти далеко. Однак, тиждень за тижнем, надія танула. І ось, місяць потому, пронизливий дзвінок розірвав тишу моєї квартири. Повідомлення з поліції сколихнуло мене до глибин душі: мені потрібно було прийти в морг.