Мертва квітка

Мертва квітка

Йшов дощ. Великі краплі наполегливо били в вікно. Намагаючись прорватися всередину. На підвіконні стояла квітка, сумною тінню нагадуючи про щасливі дні. Її пелюстки розстелилися по білому фарбованому склу. Серце розривалося від болю та образи. Вона підійшла до вікна, широко розчинивши його. Вітер жорстоко хлистав по обличчю. В руках вона тримала троянду. Квітка, яку тиждень назад подарували їй. Вона повинна була слугувати символом щирого кохання. Але тепер червоний бутон став символом втрати. Шість  інших ще тулилися одна до одної у вузенькій кришталевій вазі. Вони ще мали свіжий вигляд. Їх яскравий колір – це колір крові. Вона бачила її тоді, але не розуміла, що це кінець. Її погляд повернувся на будинки, подібні до сірих коробок. Дощ. Небо важкими хмарами нависало над землею. Люди, коли-не-коли проходили повз. Ніхто навіть не підвів очі, всі намагалися сховатися від негоди.

Раптом вона відчула на шкірі холодний вологий подих.

– Ну, стрибай, чого ж ти чекаєш? – ніби шепотіли пориви вітру.

Все здавалося безглуздим, ніби фарби життя вицвіли. Вона зробила крок вперед, потім ще один. Високо, п'ятий поверх.

Серце шалено билось в грудях. У вухах стояв дзвін пульсуючої крові.

Вона заплющила очі. Відчуваючи, як її пальці стискають ніжні пелюстки. Гострі шипи квітки впились у долоню. Миттєва фізичний біль пронизала свідомість.

Вона відкрила очі й побачила, що стоїть на краю даху, але вже не відчуває страху. Бутон у її руці почав світитися м'яким, теплим світлом.

Її очі широко розплющилися від здивування. Квітка змінилась, і тепер у її долоні було щось більш схоже на дерево. Звідти лунав голос, надзвичайно знайомий.

– Зупинись! Досить смертей! – лагідно прошепотів він.

Людина, яка загинула. Її смерть, вона ще довго пам’ятала. Сльози покотилися по щоках дівчини. Вона відчула важкий тягар у душі. Серце заколотилося шалено.

– Я сумую за тобою, – втомлено промовила вона.

– Не треба, не йди за мною! – знову пролунав голос.

Жовте світло від квітки спалахнуло яскравіше. Здавалося, що від нього тоненькою золотою смужкою стелилось по шкірі. Тепло від зап'ястя розлилося по всій руці, досягнувши серця. Вона відчула його.

– Повертай, ти потрібна! – золота смужка забриніла у неї в серці.

– Я завжди кохатиму тебе! – крізь сльози тихо промовила вона.

– Я чекатиму! – почула вона у відповідь і світло згасло.

Дівчина сиділа біля підвіконня. З неї стікала дощова вода. Її погляд ще вперто дивився на долоні. Вона всією душею хотіла вірити. В середині неї зародився вогник життя.