ВОВК

ВОВК

Невеличкий будиночок під самим лісом став новим домом для десятирічної дівчинки на ім’я Сашенька. Вона, як і більшість дітей, бачила світ крізь призму щасливого і безтурботного дитинства. Але одного ранку все змінилося. Її маленький, крихкий світ тріснув, і, не знайшовши більше втіхи ні в домі, ні в школі, вона втекла до лісу, заливаючи обличчя слізьми.

Мати загинула, у школі почалися проблеми. Батько ніколи її серйозно не сприймав, навіть тоді, коли вона потребувала допомоги. Він із головою поринув у роботу, забувши взагалі про її існування. Вона залишилася зовсім одна без будь-якої підтримки. Похнюпивши голову, дівчинка брела опалим листям, згадуючи минуле літо, коли вони з мамою збирали в лісі ягоди. Мама тоді співала їй пісню, а сонце лагідно пестило шкіру. Здавалося, що це було сто років тому. Сльози котилися по її щоках, змішуючись з краплями дощу, який почав накрапати.

Ліс стояв перед нею темною, таємничою стіною. Кожен шелест листя, кожен порив вітру нагадували їй про власну безпорадність. Вона хотіла зникнути, розчинитися в цьому зеленому океані. І раптом почула жалісливе повизгування.

Прислухавшись, Сашенька попрямувала до того місця, звідки лунав звук. Її цікавило, що це могло бути, хоча страх злегка холодив серце. Наблизившись, вона побачила невелику яму, укриту корінням дерев. У глибині сиділо маленьке, брудне створіння. Яке ж було її здивування, коли вона розгледіла темно-сіре вовченя. Серце дівчинки радісно тьохнуло. Підбігши до нього, вона впала на коліна і, усміхаючись, простягнула маленькі руки.

Вовченя зробило незграбну спробу вибратися зі свого укриття і впало. Сашенька тихенько засміялася, підійшовши ближче. Її маленька рука обережно торкнулася вовчого хутра. Спочатку вовченя сіпнулося, але за мить його очі почали мружитися від насолоди, а хвостик, раніше притиснутий, радісно завиляв. Дівчинка зраділа, як радіють маленькі покинуті дітки, що знайшли друга. Вона зрозуміла, що не може залишити його одного і вирішила забрати додому, ховаючи від усіх, особливо від тата, який був суворим чоловіком і навряд чи схвалив би такий вчинок.

Сашенька облаштувала для вовченяти затишне лігво під старою грушею. Вона будувала укриття з гілок та листя, постелила старий килим, який вдалося знайти вдома. Дбала про нього, приносила їжу, гралася з ним. Вовченя, якого вона назвала Фог, швидко звикло до нового дому і стало вірним другом. Він любив гратися на свіжому повітрі, ганятися за метеликами і вити на місяць. Спочатку Сашенька хвилювалася, що таким чином він може видати себе. Та її батько, здавалося, крім роботи не помічав абсолютно нічого, що відбувалося у їхньому домі. Вночі, коли всі засинали, Фог виходив з укриття і йшов до лісу полювати на дрібних тварин. Дівчинка знала і відчувала, що він тужить за своєю зграєю.

Минали роки. Сашенька перетворилася на красиву молоду дівчину, а з маленького вовченяти виріс величний лісовий хижак. Тепер Фога було легко сплутати з іншими вовками, хоча той, хто дивився в його очі, міг помітити щось інше – дика іскорка, яка свідчила про пробудження інстинктів, несла в собі щось глибше. Любов, яку він колись відчував до Саші, все ще горіла, але вже не так яскраво. В його душі зростали почуття самотності й поклик свободи. Ліс кликав його, як колись кликав Сашеньку світ за межами її дитячих уявлень. Тепер і Фог шукав свій шлях. І здавалося, що їхні світи назавжди розійшлися.

Та то було не так, минуле невблаганно вторгнулося в життя бідолашної дівчини, коли вона дізналася про зникнення свого хлопця. Він був людиною, яку вона кохала, і його відсутність стала болючим ударом в її житті. А через кілька днів усе стало ще гірше – його розірваний труп знайшли в лісі, на тому самому місці, де вона вперше зустріла свого вовченя. Серце дівчини стислося в судомному страху, а її думки почали нагнітати гнітючі здогади. Чи це Фог?  Чи це той вовк, що колись був її другом, причетний до цієї трагедії?

Ночами її переслідували кошмари. Одного разу буря на вулиці розбушувалася так, що навіть природа, здавалося, підтримувала її страхи. Сильний вітер кидав гілки об шибки, і кожен звук здавався виттям. Відлуння скрипу дверей у домі змушувало її серце битися швидше, а скрипіння дощок у темряві створювало відчуття, що хтось невідомий наближається. Щось, що несе загрозу.

Її душа заледеніла. Жах скував її тіло, не даючи змоги навіть поворухнутися. Наприкінці кімнати щось ледве чутно відчинило двері, і в цей момент Саша відчула, як ніби все повітря зникло. Раптом у вікно забарабанив дощ, і на мить усе стихло. Хтось потягнув ковдру з її ліжка.

– О, Боже, – хрипко прошепотіла вона.

Її серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Вона підтягнула ноги до себе, намагаючись сховатися під їхньою вагою, і вперлася обличчям у коліна. Її холодні пальці вп'ялися в голу шкіру ніг, але вона не звертала на це уваги. Єдине, на що були спрямовані її думки – це розгледіти того, хто увійшов до її кімнати.

Очі широко розкрилися, намагаючись звикнути до темряви. Щось було тут, вона це відчувала – якусь присутність, що наводила на неї нестерпний жах. Кімната здавалася живою, і кожен рух тіні був мовчазним викликом її спокою. Вона не могла більше терпіти невідомість. Нарешті, зібравши залишки сміливості, що ще були в її паралізованому страхом тілі, вона різко смикнула за мотузочку нічника.

Світло спалахнуло, розсіюючи нічну пітьму кімнати. Те, що було перед нею, зникло.

Саша сиділа, обійнявши коліна, в кімнаті запанувала важка тиша, порушена лише стуком дощу об шибки. Її серце ще довго гупало в грудях, але вона поступово починала розуміти, що нічник був лише ілюзією порятунку. Світло не могло відвернути ту темряву, що вже давно оселилася в її серці.