Його звали...

Його звали “Олє́!”. А також “дідьу!” і “та!”. А на роботі він був “Семенович”. І він ніс свій подзьобаний роками хрест, абсолютно не розуміючи куди і для чого він його тягне. Олег Семенович Закрайко, п’ятидесяти одного року, завжди був десь тут. Десь поруч. І чомусь ніде не дівався. Він просто не знав, куди йти, оскільки, цілком слушно, усвідомлював, що кожне нове місце у Всесвіті - лише відображення поточних реалій, хоч і з якимись новими деструктивними факторами. Він не любив деструкції. Вона вивергала на нього лише неприємності і здалеку грозилася новими випробуванями. Він ненавидів вислів д’Ефективних менеджерів про те, що треба виходити з зони комфорту, хоча б через те, що не розумів що воно таке - та сама зона. Комфортно йому не було майже ніколи. Хіба що коли він утридесяте перечитував якусь книгу улюбленого автора. І як же він співчував глибоко самотньому богу-імператору, котрий, правлячи всесвітом, тисячі років існував у непозбувній самотині і перманентному відчаї. Тільки вечірні подорожі всесвітами, хоч якось надихали його на те, що заснути все таки треба, незважаючи на те, що прокинеться він знову для того, щоб зануритись у безпросвітну глибину звичайної повсякденності, вихід з якої лише один… І він так боявся засинати, тому що завтра йому доведеться прокинутись і потрапити у цей світ, який тільки-но відпустив його зі своїх кігтів у блаженну імлу книжкових історій.

Олег Семенович Закрайко, п’ятидесяти одного року, ненавидів увесь світ так, як тільки може ненавидіти когось цей самий увесь світ. І щоб хоч якось компенсувати цю ненависть для свого зболеного єства, Олег Семенович Закрайко примушував себе цей світ любити. Бути щирим, добродушним, веселим, товариським. І майже всі оточуючі, наївно і по дитячому вірили у це. Інколи, Олег Семенович Закрайко, організм чоловічої статі, п’ятидесяти одного року від народження, також робив спробу у це повірити. Інколи, Олегові Семеновичу Закрайку, це вдавалося. І тоді він починав також вірити у те, що, можливо, у його існуванні у цьому світі з’явився який сенс, котрий протранслює його душі якусь дещицю щастя.

Але світ рухався своїми шляхами, зовсім не зважаючи на Олега Семеновича Закрайка. Йому були байдужі всі мрії та сподівання цього незрозумілого організму, який у потоці життя, свого часу, залишився цілком випадково. Олега Семеновича Закрайка, п’ятидесяти одного року, не повинно було бути в цьому світі вже п’ятдесят один рік. З копійками.

Вони ненавиділи одне одного на такому глибинному рівні, до якого б не докопалася навіть теорія суперструн. Але чомусь досі не могли обійтися одне без одного.

І продовжували існувати паралельно.

Від тої гри, яку Олег Семенович Закрайко вів з універсумом, іноді виходили досить цікаві речі, від котрих інші, більш лояльні всесвіту люди, мали непоганий гешефт. А Закрайко про них не знав, і навіть не здогадувався. Він ніколи ні про що не здогадувався. Був прямим, як еталон метру в Палаті мір та ваг. І розраховував на те, що й з ним будуть поводитися так само чесно та прямо. Але всесвіт, уособлюваний інколи лише іпостасями д’Ефективних менеджерів, потихеньку сміявся, збираючи кволий урожай з дерев Олега Семеновича у кишені інших, більш лояльних всесвіту організмів.

Але з роками Олег Семенович Закрайко почав стомлюватися. Він почав все більше поринати у ту гру, котру вів з всесвітом, видаючи себе за товариського, веселого та доброго представника хомосапієнсів. Він так довго носив ці маски з жованого паперу, що їхній внутрішній шар почав прикипати до його справжнього обличчя. Це було неймовірно болісно, але діватися було нікуди. Відривати їх було б ще нестерпніше.

І тому Олег Степанович Закрайко, кожного дня, з останніх своїх сил радів довкіллю, людям, намагався бути привітним та дружнім. І це все більше знесилювало його.

Тому йому лишалося лише чекати. І він чекав…