«Хвілосохвія»

Бо я ото не спав, понімаєш, Мико’, та й думав. І курить тричі виходив. І сіравно воно ото мене беспокоїть… І то не того я тобі розказую, шо воно вже третя чарка, а того шо я його не понімаю, а ти ж мені друг лєпший. І вобше я не знаю…

Хвілосохвія на мене якась середночі напала. Ні спать, ні срать. Одно думаю…

Єсі ото… а гля’! Шпаки на дроті! Крила поопускали. Жарко, хайменебохмилує. О! Полетіли! Бохсними! Хай..

Єсі ото подумать, то ми знаєм, шо єсі хто шо пережив та розказав, похвалився, то і ми знаєм, як воно було, і з якого гівна люди вилазять… то й ми так будем.

А… єсі нє… то шо?

Ходила людина, пекло її, палило. Та й усьо. Кончилась. І не хвалилась нікому. Шо тоді?

Хіба таки вобще може таке буть, шоб не по силі людині прийшло? Як щитаєш?

Нє, Мико’, ніззя так… шоб людина сама була. Ми ж унутрі всі самі по собі живем, ні з ким не ділимся, нікому не жаліємся… бо хто зна шо скажуть… боїмось, бо думатимуть, шо слабий… А скіко в нас сили тієї? Ніхто не зна… а потом і жалько людину. Наче такий козак був… а осісьо й нема. І жалько, і не понімаєш шо случилось.

Половинку, чув!

Ага. А ото і не понімаєш, шо случилось, бо нікому не казав. Або казав, та приказував, шоб не розказували… мішать не хотів… чи той, не хотіла. З женщинами воно ше хуже, бо вони дуже за других заботятьця. Нікому мішать не хотять. Підожди… то в око попало… нє, все харашо. Все харашо. Підожди…

…

Та всьо… хай. Нормально.

Ти, Мико’, єсі шо, то кажи. Бо ми ж друззя. Хай, єсі шо, то не бреши, як иначі… і я не збрешу… Ми вже не молоді… і діти й онуки вже… нікому, ма’ть не треба мовчать. І мені тоже.

Лучче пережить, чим перегоріть. А як згорать, то не самому.

Таке…