«Яжмузикант»

— Ти з дуба впав, чішо? Їдь, море воно треба для організма. І серцю полєзно. Оддихнеш, підлічисся і будеш шо гурок малахольний, тіки розовий.

Павлович вже півгодини намовляв білявого Сірьожика, щоб він таки поїхав у відпустку. Той дивився на начальника світло-сірими очима, кліпав. Одне око у нього, моргаючи, трохи запізнювалось і хлопці його спершу поміж себе називали “свєтомузика”. Хоча вії у нього були як і волосся - світлі-світлі, майже невидимі. Сірьожик мав якусь хворобу серця і через те нічого важкого робити не міг. Та і не дуже вмів. Ходову, наприклад, робив вкрай довго, постійно перепитував що і як, постійно щось губив і намагався прикрутити не туди.

Але у движках Сірьожик був як бог діагностики. Як воно у нього виходило, він і сам не знав. Постоїть послухає, як движок буркотить, помахає рукою: “Павлович, погазуй”... послухає ще і видає діагноз. І майже завжди виявлялося, що Сірьожик наслухав проблему правильно. А якщо й помилявся, то наступного разу таку ж біду з движком ніколи не пропускав. На всі питання про свій талан відповідав одним словом: яжмузикант. Який там він був музикант ми не знали, а Сірьожик не зізнавався.

Павлович вже аж сердився:

— Нє, ну шо за чєловєк. Я тобі кажу, їдь оддихай, лічись. Зря чішо Каріна Олексіївна тобі путьовку видирала у хвонду? Їхай. Шеф і премію тобі дає і всяке таке оп’ять же ж.

Сірьожик працював уже років десять. А у відпустку десь на тиждень за сімейними обставинами сходив років вісім тому. І все.

Через хворобу він не міг робити важкого, томився. Але тримався на фірмі через свій талант. Правда талант застосовувати доводилось не дуже часто, тож грошей у Сірьожика завше було обмаль. Він і у щорічні відпустки ходив суто номінально. Напише заяву, сходить купить тортик та сік і вже після обіду кушпотиться коло автомобілів. Одбув, називається.

Всім підрозділом умовили Сірьожика їхати. Санаторій хороший. Друга лінія. До моря доплюнути не вийде, але ходити недовго.

Наступного дня Сірьожик з’явився у майстерні. Добув з сумки тортик і сік.

— Ти шо, чішо, не їдеш, я не пойняв? - озвірів Павлович.

Сірьожик засміявся, закинув сумку на плече, помахав рукою хлопцям, повернувся і вийшов з боксу надвір, прямо у свою відпустку.

Більше ми його не бачили.

Через тиждень у майстерню прийшла заплакана Каріна Олексіївна. Сказала, що Сірьожик вчора втопився. У басейні санаторію. Поки батьки десь гав ловили, у той басейн впала дитина і каменем на дно. Довкола басейну було гамірно, ніхто й уваги не звернув. А Сірьожик, мабуть помітив, що щось не так та й кинувся рятувати. Дитину витяг, а у самого серце не витримало. Чи то шок, чи то тромб, вона не розібрала. Так і пішов вглиб. Дістали його неживого.

— От шо за судьба у чєловєка, - приказував Павлович, витираючи сльози, - така людина, такий чєловєк. Талант. А я - їхай. Воно нада було? Але ж герой, як не дивись. Дитину спас. Бач ото воно як… А якби не одпуск… Ех, Сірьожик… звини вже, якби ж я знав.

Павлович на дев’ять день ніс у майстерню невеличкий тортик, такий як приносив Сірьожик. І пачку апельсинового соку. Найдорожчого. Зайшов, привітався, пішов у кавовий куток, покласти там тортик і сік.

Підійшов. На столі стояло п’ять коробочок з тортиками і п’ять пакетів соку.

А над ними, на стіні, на фотографії з чорною стрічкою, біля відкритого капота джипа стояв усміхнений, замурзаний Сірьожик. І світло-сірі очі з білими, майже прозорими віями, ніби відбирали з душі Павловича всі сумніви і тривоги.

— Ви, Павлович, не переживайте. Я встиг. Я почув. Яжмузикант.