Душа моя увечері питала…

І для чого тобі те самопізнання? Що хочеш прочитати чи то в своєму розумі, чи то в душі? Наша справа - сторона: сиди на осонні, грійся. Чи в тіні, якщо жарко.

Сидів, дивився на небо, у котрому висіли клапті білих хмарок; на сусідську нивку: попри спеку ячмінь вдався непоганий, жовтуваті колючі вуса на блідо-зелених колосках, самі колоски повненькі, важкенькі - починають хилитися до землі. Сидів та й слухав, як хтось з сусідів тероризує бур’ян мотокосою; як горобці на шовковиці оббивають ягоди, намагаючись вхопити ті що найсолодші. А чи розрізняють птахи солодке? Он, коти, десь читав, так ті не можуть.

Втомився. Торохтів ручним просапником по грядці з півтори години. Вхайдокався, а він тільки стрибає по тому асфальту, у який спека перетворила землю. Мусив пройтись, полити, думав одлигне… Де там… Трохи помогло, пішло легше, але духу вистачило тільки на дві доріжки…

Сиджу та й думаю. Наскільки легко зважене наше життя. Найлегшої пір’їнки вистачить, аби переважити. Наскільки важко зважені наші сумніви та клопоти. Тяжчі за увесь свинець на світі. І ніяк не вгадаєш у якому співвідношенні життя та клопоти перемішані будуть. Того й сам Господь, певно не знає.

Ох… сиди дядьку, та журись, та смали цигарку…

Покинь, чоловіче, думи свої… Соломон - той розумний був, казав, що все - марнота намарна. І все мине. Нема чого душечку пекти. А вона, дурна, то за одне вчепиться, то за инше. І все аби їй тривожитись. Ходи сюди, дурненька. Серцем обійму, до очей притулю. Разом заплющимо їх, та й гомонітимем то за иній, то за грушу, оту, гниличку, що дід посадив на вуглу, а потім і калина коло неї вчепилась… або про ото як малі були, помниш… Про щось таке рідне, щоб аж щеміло… та не просто, а до роси на камені…

Ходи до мене, душе моя!

І взнаю я, хто ти у мене така, і зачім я тебе терзав усі роки. Пробач, Богом дана, у тіло це впхана. Я ненарошне.