Самотність Морени

Красива жінка років тридцяти, самотньо сиділа за столиком у переповненій кав’ярні і стомленим поглядом раз-по-раз окидала приміщення, вщент заповнене відвідувачами. Якби вона хотіла холодного чаю - зараз саме час було його пити. Горнятко з чорним напоєм вже не те що не парувало - навпаки, поверхня рідини вкрилася тоненькою плівкою з металевим відблиском. Поруч, на простенькій фаянсовій тарілочці, самовіддано засихало кремове тістечко. Ніша, відгороджена від основного залу була розрахована на двох, але навпроти жінки нікого не було: нібито ніхто й не бачив можливості сісти. Підійшовши до неї, запитав:

— Пані когось чекає?

— Так, але якщо маєте бажання - розміщуйтеся. Ви ніяк не завадите.

Голос у неї був помітно хрипким. Начебто зв’язки стомилися від довгого плачу.

Тільки но вмостився - підійшла дівчина у фірмовому фартушку:

— Що пан замовлятиме?

— Будь ласка какао з корицею і солоний рогалик.

Дівчина, навчена не дивуватись несподіваним смакам відвідувачів, продовжила, дивлячись на мене:

— А пані?

— Ми не разом, - уточнила та. - Втім, будьте ласкаві, знову горнятко чорного чаю без цукру і кремове тістечко.

Коли офіціантка пішла, я зрозумів, що замовив. І моє замовлення здивувало мене самого. Насправді я планував випити просту чорну каву без будь-якого десерту. Проте відмовлятися було пізно. Дівчина пірнула у якесь приміщення, звідки її напарниця вже несла до іншого столу тацю з якимись наїдками. “А і спробую... - подумав. - Не отрута ж”.

Жінка навпроти знизала плечима.

Мені чомусь стало соромно і я збрехав:

— Ніколи раніше не пробував, але от в журналі - хвалили.

— Та чого ж, не переймайтеся. У всіх різні смаки. Я наприклад полюбляю запах гарячого чорного чаю, біля якого лежить кремове тістечко. А смак у них - не дуже…

Я хоч і був здивований, але сказати нічого не встиг - дівча у фартушку принесло тацю з моїми какао та рогаликом. Інша дівчина, спритно прибравши захололе горнятко і тарілочку з тістечком, поставила на їх місце оновлені версії.

— Прошу, не соромтеся, - проказала жінка, не піднімаючи погляду. - Смачного!

Я ніяково оглядав своє замовлення і, не знати навіщо, пробурмотів: “рогалик дуже рогатий”...

— Що? - жінка, смикнувшись, підняла голову і подивилася на мене.

Її погляд розіп’яв моє розуміння всесвіту, ніби на стогранному хресті. Я стиснувся, чекаючи чи то нещадного удару, чи то несамовитих обіймів. Серце, шаленіючи, плигало поміж ребрами, товчучи їх з усією можливою безжалісністю. Мозок міг сприймати тільки ці очі. Райдужка лівого була кольору какао. Права ж походила кольором на рум’яну скоринку рогалика, що лежав переді мною.

— Ви здивовані! - вимовила вона через деякий час. - Не лякайтеся. Це звичайна реакція.

Моя “звичайна реакція” ніяк не вгамовувалася. Серце вирішило, що йому час поспілкуватися з язиком і терміново помандрувало у горлянку, не даючи мені навіть дихнути. Зауваживши на мій стан, жінка простягнула свою ліву руку і легенько, кінчиками пальців, діткнулася моєї правої руки у місці де на лівиці зазвичай носять годинник.

Серце тьохнуло і зупинилося. За кілька секунд виникла впевненість, що воно повернулося на своє місце і, займаючись повсякденними справами, щиро дивується: що ж то таке з ним було.

Ще за пару митей повернулося нормальне дихання. Але перед очима все виднілися какао і рогалик, які розчинилися у райдужних оболонках найдивніших на світі очей.

Жінка опустила погляд і, трохи схиливши голову, зробила обережний вдих носом.

— Він широкий, п’янкий, кучерявий і прозоро-ебеновий, - промовила вона. - Він мене надихає на буття.

— Хто? - не зрозумів я.

— Чай. Чорний чай цього сорту. Заварений у цій кав'ярні. Точніше - його запах. Він вартий усіх мрій на світі.

Вона була дивна, несподівано тиха, лякаюча і… впевнено-небезпечна. Атавістична шерсть на моєму загривку почала інстинктивно наїжачуватися, ніби хтось потер мене шовком, як ебонітову паличку.

— Заспокойтеся, прошу. Ще не час. Для хвилювання немає підстав, - тепер її голос був ніби заспокійливі ліки. Мій загривок повернувся до звичного стану. І я був вже не такий наляканий, а, скоріше, розгублений від своєї реакції на цю жінку.

Вона ще раз оглянула зал і, помітивши когось, кивнула йому. Через якусь хвилю до нашого столика підійшов дуже високий здоровань і, шанобливо схилившись, поцілував жінці праву руку… я помітив що на місці поцілунку залишився ніби відбиток від помади. Але якогось незвичного забарвлення. Схожий на синець. Дивно. Здоровань же тільки доторкнувся до шкіри. Я глянув на його лице. Очі були заховані за темними окулярами, а губи виявилися звичайного, природнього кольору. Без жодних слідів помади.

Здоровань не звертав на мене ніякої уваги: він дістав з кишені куртки якийсь папірець і тепер тримав його у руці, ніби вирішуючи, куди його подіти. Жінка простягла руку і повільно витягла папірець з пальців здоровила. Синець на її руці вже почав сходити, набувши відповідного жовтуватого забарвлення.

Зненацька я зрозумів, що несвідомо з’їв майже половину рогалика, запиваючи його гарячим какао. Не те, щоб було зовсім не смачно… було ніяк. Я майже не відчував смаку. Схоже було на ситуацію, коли при пірнанні у вуха набереться вода і ви чуєте все… але наче дуже здалеку і крізь вату. От і у рогалика з какао смак був невиразний, глухий і далекий.

Жінка розгорнула папірець, щось у ньому прочитала і промовила до здоровила всього одне слово, однак з такою інтонацією, ніби вона запитувала, стверджувала і вибачалася водночас:

— Море́на?!. - і повернула папірець.

Чолов’яга взяв його, заховав до кишені, кивнув жінці і попрямував до виходу.

Коли чоловік вийшов - мої відчуття відновилися. Виявилось, що у кав’ярні грає негучна музика, відвідувачі перемовляються, з кухні долинають звуки і запахи. А ще тонко і прозоро-ебеново. розповсюджуючись вшир, якимись кучериками пахне зі свого горнятка гарячий чорний чай. Поруч в’ється ру́бчастий запах кремового тістечка.