Новела "Втеча"

Гори

Ніколи не любив гори. Кляті скелі, підйоми, розбиті дороги та черевики. І все для чого? Дертись цілий день на кручі, щоб поплювати зверху вниз. Або ж встати табором та промерзнути ніч на лютому вітрі. І, звісно, вино та згорілий шашлик! Ех, який вже тепер шашлик? В животі жалібно забурчало і я підтягнув втомлені ноги до грудей, поклав долоні під щоку.
- Дивись, Бурсач вже того, - почув я неприємний молодий голос. Євсій. - Треба не забути забрати його консерви.
Гори — вічний дім для втікача. Чи не вперше, я тікаю, розбитий вщент — ще й ці двоє додають веселощів. Бач, гуморить, наволоч. Проте, вони праві — консерви для нас зараз все.
- Я...живий, - пробурмотів я, не наважуючись піднятись. Не в моєму віці бігати по горах.
- Встаємо, - розпорядився червоний, мов рак, Астів. Дезертир.
- Невже ти перепочив? Може, каву з круасанчиком? - єхидно зауважив Євсій.
- Балачки, - насуплено заявив Астів і першим поліз вгору.
Я тактично промовчав, піднявся на тремтячих ногах та пошкандибав за ними. Цей перевал здавався мені безкінечним.
- Ех, а я б не відмовився... - вирвалось мені.
- Від круасанчиків? - одразу ж вчепився Євсій. - А, професор?
- Та від чого завгодно, - зареготав Астів, розкурюючи на ходу нову сигарету. - Хто б відмовився?
- Може, пообідаємо? - все ж, спитав я. Співчуття від цих посіпак я не чекав, але варто було спробувати. Без них я не мав ні найменшого шансу.
- Потім, - буркнув Астів. -Перевал вже близько.
- Та й провізію треба берегти, - дивлячись на Астіва, сказав Євсій.
Ми видирались ще з години півтори. Нарешті, скелястий схил з рідкими деревами став пологим, хвої та ліщини гуртом обступили нас з усіх боків, а ненависні кущі чагарників, трохи порідшали.
Підйом був складний, тож нам було не до розмов та перекурів. Як тільки вибрили на більш-менш чисту галявину, одразу повалились горілиць. Особисто я, так точно. Навіть колишній солдат Астів розтягнувся на пожовклій траві. Тільки легкий Євсій був ще при тямі.
Я нарешті помітив, що вже почало темнішати. Як зазвичай у горах, ніч настала неочікувано і невпинно. Тільки зорі і паскудник-Місяць роздивлялись нас трохи ближче, ніж зазвичай. Тиша, тільки ліс шумить своїм життям.
Мені здалося, що зламалось ціле дерево, коли Астів рвучко сів і скинув ранець. Замок-блискавка пропищав, мов розстроєний оркестр, проте, він навіть уваги не звернув — дістав три консерви, ніж, сірник, шмат черствого хлібу та пляшку з водою.
- Євсій, вогонь, - прохрипів він.
- Уже йду, - вимучено всміхнувся молодик і пошкандибав до дерев.
- Я теж піду, хмизу назбираю, - невпевнено сказав я, проте, Астів мене не зупинив, а тільки кивнув. Що ж, давно професура не бувала в туристичному поході. Напевно, їм весело ганяти сивого діда?
Вже за десять хвилин перший вогник замайорів перед зосередженим Астівом. Ми з Євсієм досі метушились поміж дерев і намагались зібрати по-більше гілок, поки ще було хоч щось видно. Може, дасть Бог, стане аж до ранку.
- Ходіть, - гавкнув, мов справжній пес Астів. Ми сіли біля вогню, а він протягнув нам по шматку хліба та вже відкритій консерві. Мені дісталась якась риба з бобами, здається, кілька, все життя її не любив. Проте, голод не тітка — озброєний ложкою зі складного швейцарського ножа, я навіть не покривився і доволі хутко впорався зі своєю порцією. Астів примудрився нагріти консерви, тож голод таки відпустив — а в животі зібралось доброзичливе і якесь інтелігентське тепло від гидотного супчику.
- Бурсач, а ти що викладав в універі? - раптом запитав Євсій. Хитрі очі витріщились на мене з якимось виразом, проте, я не зрозумів причини.
- Історію, Євсію, - посміхнувся я і дістав маленьку каструльку. Як я її додумався взяти? - Чай, кава, молоді люди?
- Ти ще й сам не старий, - пхикнув Астів. - Чай.
- Чай, - кивнув і Євсій. - А чи не ти, професор, приймав вступні екзамени цієї весни?
- Я, - погодився я. Води з пляшки Астіва стало на пів каструльки. За допомогою двох паличок я прилаштував казанок на вогні і кинув в середину три пакетика чаю та залишки цукру. Вогник весело потріскував, на нього вже зліталась нічна мошкара та жирні комарі.
- То ти ж мене і завалив, - гірко зітхнув Євсій, подивився на мене розлючено і дістав з кишені пістолет. - От я і не поступив. От я і тут.
- Євсій, годі! - гаркнув Астів, проте, молодик не відреагував. Він цілив у мене. Навіть, звів гачок. Просто тримав зброю і гарячкувато дивився мені в очі. Я відчув, що мені по спині біжить холодний піт, а руки починають тремтіти. Коли я з острахом підіймав погляд на Євсія, в животі затягувався бридкий вузол а дихання переривалось. От і все. Ці покидьки таки вб’ють його. Або ті, що внизу, або ці. Він точно вистрілить.
- Євсію, але ж і я тут, - тихо промовив я. Відчув, що голос тремтить, ніби плачу, а погляд прикипів до чорного дула, що дивилось на мене. - А що б було, якби поступив? Бачив... що лишилось з універу?
- Напевно, вже б помер, - кивнув Євсій і навів пістолет мені в обличчя. Я завмер і навіть замружився,ледве відвів погляд від зброї і подивився в обличчя Євсію. Проте, хлопець сховав пістолет назад у кишеню і більше не чіпав.
- Перепрошую, - пробурмотів я, встав і ледве відійшов до дерев. Я все ще чекав пострілу. Спазм схопив мене за горло, серце відчайдушно кололо. Шлунок вивернуло назовні, ще до того, як я дійшов до кущів. Уся моя вечеря залишилась на землі. Я притиснув руку до живота, витер з огидою штани і заледве розігнувся. Хлопчина міг вистрілити. І ніщо б його не зупинило. Ніщо і ніхто. Особливо, зараз. Тепер. В голові мені паморочилось. Ще б трохи, й стріляти не треба було б. Паскудство.
Коли я повернувся до вогнища, вони пили чай із залізних кружок. Євсій протягнув таку і мені, єхидно дивлячись на мене. Я взяв і потішився, що живий. Чай був смачний, хлопці накидали якогось духмяного листя. Руки мої все ще трусились.
- Десь у мене були сухарі, - пробурмотів я, розкриваючи сумку. Їсти не хотілось, але вони знали, що в мене є сухарики.
Раптом донісся гучний постріл. Недалеко, знизу. В долині. У відповідь вистрілили тричі і все затихло. Астів миттєво вилив чай на багаття, Євсій почав швидко збирати речі. Вони обоє витягли зброю і лягли, щоби бачити схили внизу. Я з тупим виглядом поставив кружку чаю, повернувся і подивився вниз.
У долині, звідки ми з таким поспіхом і трудом вибирались весь день, майоріли спалахи пострілів, щось горіло, один раз донісся великий вибух гранати чи якоїсь міни. Я не розібрав.
- Там вже все, - похмуро бовкнув Астів, випускаючи автомат.
- Онде, йдуть, - прошипів, як змій, Євсій, показуючи вниз.
Я примружився, протер очі і навіть поплював і витер окуляри, проте, так і не розібрав нічого в темряві. Тільки зі слів Астіва дізнався, що по нашому сліду йде невелика група з десяти чоловік. Чому це вони пішли вночі? Можливо, за кимось женуться?
- Професор, стріляти вмієш? - спитав хрипко Астів.
- Стріляти? - тупо перепитав я, згадуючи. - Т-теоретично...
- А, гірше не буде, - відмахнувся Астів і протягнув мені чорний плоский пістолет. - Отут знімеш з запобіжника. В тебе сім куль. Головне, сховайся десь з боку і не стріляй в наш бік. Все, йди.
Я розгублено подивився на зброю в своїх руках, запхнув її у праву кишеню піджака і пішов до дерев. По дорозі ледь не впав, наступивши на свою ж кружку. Довго возився із мішком, кинув її туди і вже під шипіння молодиків, ліг біля найближчого дерева. Подумав, перебрався трохи лівіше, за великий корінь. Так, хлопці від мене десь справа, за декілька метрів. Я ліг у траву і почав вдивлятись униз.
Знизу долітали ще, час від часу, короткі постріли. У долині все затихло, вогні зникли, а от на прудкій стежині, якою ми підіймались, метрів за чотириста внизу, якраз розгоралось. Загін, що бачив Астів, підіймався набагато швидше, ніж ми, що й не дивно — вони свіжі. А котру добу ми на ногах? Солдати намагались впіймати якусь людину, що дуже вже хутко ховалась у кущах та бігала поміж дерев. За десять хвилин, до мене донеслися розлючені крики.
Я помітив, що це біжить жінка. Маленька жінка. І тут Астів з Євсієм відкрили вогонь. Короткі черги, що випускав Євсій, одразу ж змусили загін завмерти і впасти на землю. А поодинокі постріли Астіва вихоплювали ворогів одного за іншим. Ті так і не змогли дати відсіч, втратили чотирьох і хутко пішли униз. Здається, Євсій підстрелив ще одного. Я ж так і просидів, з жахом дивлячись, як прямо переді мною люди убивають інших людей. Пістолет дістати я забув. Неможливо звикнути до вбивств, неможливо... Моє тіло заклякло, душа впала десь вниз і тільки тоді я помітив, що поруч зі мною сидить та сама жінка.
Ні, це тільки дівчина. Молода, але вкрай заморена. Обличчя в темряві майже не видно, проте, таких велетенських переляканих очей я ще ніде не бачив. Бідна, це ж її, мов тварину, прямо через гори...
- Дитинко, - прохрипів я і обхопив її за плечі. Я притиснув її до грудей і просто гладив по голові. Перед її страхом, мій власний невідомо куди почав щезати. - Дитинко, все добре... Все буде добре... Ти в безпеці... Тихо...
Її сильно трусило. Я зрозумів, що вона плаче, мовчки. І боїться навіть вискнути. Одяг, подертий страшною дорогою, взуття, що розвалюється на очах. Я відчув, що в мене самого щось затремтіло, проте, стримався. В мене ніколи не було дочки. Проте, я звик до студентів.
- Так, ану заспокойся, - суворо сказав я. - Зараз будеш тягнути білет!.. Ти до сесії готова?
- Т-так... - бовкнула вона. Я чув, як скажено б’ється в неї в грудях і як важко вона дихає. Загнана, загнана дитинка.
- В якому році відбулось Хрещення Русі? - запитав я перше, що прийшло в голову.
- Крєщєніє Русі било в 988-м году... - пробурмотіла вона.
- Так, а українською? Ти звідки? - грізно спитав я. Вона здригнулась усім тілом.
- Я з Мелітополя, - сумно сказала вона і трохи невпевнено продовжила. - Хрещення Русі відбулось 988 року.
- Молодець, дитинко, - кивнув я.
- Ім’я? - гримнув над нами Астів. Як він так тихо підійшов? Євсій, напевно, лишився слідкувати за стежкою.
- Маша, - бовкнула вона. Мені стало помітно, що їй самій не подобається ім’я.
- Марічка, - підтримав я.
- Річка, - пожалів й Астів.
- Марія, - повторила вона.
- В нас так не прийнято, - донісся голос Євсія. - Будеш Річа. Я Євсій. Це Астів.
- Бурсач, - представився я.
- Добре. І хто ж ви такі? - спитала Річа.
- Люди, добрі люди, - всміхнувся я. Астів скривився від моїх слів і пішов до стежки. Євсій же присів поруч на повалений стовбур.
- Зараз ми просто втікачі, як і всі у цих горах. Ніхто, - сумно сказав Євсій. - Але ми неодмінно кимось станемо.
- Ким? - допитувалась вона. Євсій тільки хитро посміхнувся.
- Чому за тобою гнались? Чому цілий загін? Чому ти одна, тут? - тупо спитав я.
- Всі залишились внизу, - після довгої паузи промовила Річа. - А куди ми йдемо?
- Через перевал, - відповів Євсій. Чомусь ні йому, ні мені не захотілось допитуватись подробиць.
- А що там? - спитала Річа.
- Теж саме, що й тут, - кивнув Євсій. - Але звідти ми повернемось. Ми завжди повертаємось.
Раптом, Євсій усім тілом смикнувся, а з невеликої дірки на його чолі задзвеніла кров. Від неочікуваності, мені заклало вуха. Хлопець упав прямо на нас, зі свого стовбуру дерева. Я почув, як хутко стріляє десь Астів. Встиг подивитись на свої руки — в чужій крові. В крові дитини, яку я не пустив учитись цього року...
Аж раптом стихло. Я побачив поміж дерев силуети двох солдатів. Чомусь світло зірок та місяця впало так, що я розгледів їх повністю, їхні обличчя, зброю, форму та навіть помітив Астіва, що лежить біля крайнього дерева, розкинув руки, та не випустивши зброю.
Не чуючи себе, я дістав з піджака пістолет, зняв із запобіжника. Прицілився. Постріл. І другий. Я боюся навіть думати, наскільки ж у мене тремтіли руки. Проте, нам пощастило...

* * *
Ми з Річею поховали Астіва та Євсія поруч, під красивою сосною. Поряд з ними лягли усі їх речі. Ми взяли тільки консерви. Навалили зверху каміння та пахучих голок хвої. Я навіть вибачився перед Євсієм за той екзамен.
Перевал закінчився і почався спуск на ту сторону. Цікаво, чи далеко звідси до моря?
Річа тримається за руку, я відчуваю її острах, проте самому мені вже не страшно. Де ж то моя кафедра? За такі напів-обійми зі студенткою мене б точно вигнали.
Я зробив великий-великий подих.