Брат

                                              Брат     
                                          (новела)
          Даня ріс звичайним сільським хлопчиною. У літні калинівські ранки ―  рибалка, книжки і повна анархія у Standoff 2.  Знав назви зброї: АК 47, ніж «бабочка», Р90, М4. Мама ― вчителька середньої школи, батько ― комбайнер у приватній агрофірмі. Даня мав брата. Його гордість і великий скарб, хоча не раз діставалося, як меншому, на горіхи. Хлопцю було сім, коли розпочалася АТО. Брата Дмитра мобілізували.   Чоловік залишив у селі молоду дружину і первістка, якому щойно виповнився рік. Довгими зимовими вечорами Даня разом із мамою плели захисні сітки, а з дівчатами із гуртка макраме ― тоненькі браслетики з кількох пучечків блакитно-жовтих ниток. А влітку щороку чекав на відпустку Дмитра. Запах братового рюкзака: пряна суміш подиху землі, трав і бензину, манила хлопця порпатися у пошуках чергового ліхтарика, складаного ножа, гільзи чи ще якоїсь армійської штуки. Війна жила у серці Дані щодня: у розповідях Дмитра, у сумних поглядах батька, у зітханнях мами, у нотах гімну у школі, у маленьких іконках, що стояли біля ліжка. З часом і воно стало маленьким. 
Повномасштабку зустріли вдома на Київщині. Дмитро на фронті. Менше писав, менше приїздив. Постарів у свої 33. Екран Даньчиного телефона прикрашало фото із напівсивим братом. Однакові усмішки із різницею у 16 років. 
«Привіт, малий, як мама-тато, куди вступатимеш?» ― коли Дмитро мав час, завжди знаходив хвилинку не лише для дружини і сина, але і пильнував брата-шибеника. 
«Дімас, все ок, маму прошу мотиваційний написати, бо влом, хочу на програміста піти, десь подалі від батьків, типу в Київ», ― на паузі в комп’ютерних боях відписував 17-річний випускник.
«Бережи їх, не валяй дурня», ― і час знову тягнувся на дні, а  то і тижні. Він давно не плів маленькі тонкі блакитно-жовті браслетики у техніці макраме. Мама вчителювала і плела сітки. Батько чекав збір врожаю, коли літо підкосило усю родину.
            Стояв серпень 2023 року. Пахло яблуками і спекою. Його привезли опівдні. Курява від бусу «Ритуальні постуги» піднімалася до самого даху, як після вибуху. Біля хати щитом стояли побратими Дмитра, знайомі, односельчани. Між двома рядами людей на двох домашніх табуретах стояла труна. Даня не плакав, дивився на маму і маленького  племінника Дмитрика, що совався ногами по ґрунтівці і висмикував від невістки руку, щоб підбігти до тата. Серед дикої тиші чулося схлипування жінок і скреготіння чоловічих зубів. Батюшка починав відспівування. Дмитро лежав, як намальований: красивий, дужий з мільйонами сивинок у темному волоссі, ніби усміхався вічно. Над обличчям літали серпневі мухи. Зап’ястя прикрашав тоненький браслетик у техніці макраме із блакитно-жовтого пучечку  ниток. Запах братового рюкзака, пряна суміш подиху землі, трав і бензину, із присмаком крові і лакованої труни, що нагрівалася від спеки. Данило був далеко: мотиваційний лист, «вас зараховано на факультет комп’ютерних технологій», гуртожиток, і розгільдяйське київське студентство:  усе посіріло і втратило сенс. Колона рушила.  «Упокій душу раба Божого Дмитрія», ― тиша, яку порушили материнський плач, і останні постріли побратимів над свіжою могилкою. На одному із штучних вінків, на блакитно-жовтій синтетичній стрічці було викарбовано «Дімасу від брата».
            Батько зібрав урожай, мама набрала черговий перший клас. Даня їхав осіннім плацкартним вагоном, тримаючи на колінах рюкзак із пряним запахом землі, трав і бензину. А на зап’ясті міцно обвивав руку браслет у техніці макраме. На екрані гулькнуло смс:
― Дядьку Данило, ти де?
― Привіт, племіннику, все добре,  я обов’язково повернуся.