П'ятнадцятий розділ

П’ятниця для Марини Безбожної почалася у 14:30, коли вона втомлена прийшла з університету.На кухні її здивував запах какао,яке Марго пила тільки зранку.Як завжди, кава вимагала негайної уваги.На кухні було тихо,за столом із книжкою сиділа Марго — зібрана, як завжди, у блакитній сорочці й темних широких джинсах.

— Уже повернулась?— з легкою іронією промовила вона й піднялась, прибираючи свою тарілку.

Марина мовчки опустилась на стілець, більше впала на нього, ніж сіла — розпатлана, в широкій футболці, з поглядом, що кричав «тільки не зараз». Вона потерла скроні, не відразу відповідаючи.

— Кави зробити? — запитала Марго, поставивши посуд у мийку.

У відповідь — лише мовчазний кивок.

— По-перше, — почала Маргарита, дістаючи з полиці чашки, — не можу втриматись від фрази: «кава тебе вб’є. Я знаю, що кажу».Вона повернулась і сіла знову навпроти, дивлячись уважно.— А по-друге, з тобою все гаразд? Ти вже другий місяць якась сама не своя. Проблеми? Щось сталося?

Марина здригнулась від теплого дотику — рука сестри лягла зверху на її, лагідно, майже рятівно.

— Просто я зараз дуже працюю над книгою,вона про політику,тому мені доводиться годинами сидіти за ноутбуком і вивчати історію,а ще основи політичної системи,культури,партій,ідеології,органи влади,виборчу систему,громадське суспільство, і геополітику.-пояснила письменниця,характерно жистекулюючи рукою.

Марго скептично примружилась:

— Ти пишеш книгу чи готуєшся до революції?

Встала, увімкнула чайник і швидко заварила каву для сестри, какао— для себе. Поки вода кипіла, Марина втупилася у стіл. Її очі були червонуваті — недосип. На щоках сліди від подушки.

— Це любовний роман, наче був. — м’яко перепитала Марго, сідаючи з чашкою.

— І те, і інше, — знизала плечима Марина. — Політична любовна революція.

— Якщо пощастить, може, знайдеш щось на горищі. Я ж вчилась колись на міжнародних відносинах — може, лишились старі книжки чи конспекти.

Марина звела брови:

— Ти? На міжнародних?

— Ще у двохтисячних... Десь 2008 чи 2010.

— Скільки у тебе вищих взагалі?

Марго ковтнула напою, усміхнулась уголос:

— Міжнародна, медична, педагогічна, математична і ще економічна. Так, останні дві — різні речі. І ні, не питаю, чого мене досі ніхто не обрав канцлером.

— Ого. — Марина мимоволі посміхнулась, відчувши щось схоже на захоплення.

— А в політику я не пішла, бо плясати під дудку Агнеси — дякую, не треба. Я з нею вже натерпілась.

Марина зробила перший ковток кави — гіркий, обпалюючий, майже рятівний. Тиша повисла між ними, затишна, тепла. Але ненадовго.

— Хто такий Артем? — раптом спитала Марго з усмішкою, прищурившись, мов кіт, що тільки-но щось розкусив.

Марина ледь не вдавилась. Встигла, щоправда, поставити чашку. Почервоніла, як школярка, і відвела погляд до вікна.

— Друг, — обережно відповіла вона.

— І давно ти з хлопцями дружиш?

— А сьогодні яке число?

— Субота. Третє грудня.

— Грудня?! — Марина вигнулася, як пружина. — Чекай вже грудень?! Як це... два місяці пройшло?

— У-у, запрацювалась ти, дівчинко, — хитнула головою Марго.

— Я просто не помітила,— вона знову обхопила чашку руками, гріючи долоні.

— То він друг чи хлопець?

— Друг. І в хлопці не проситься. Я не той тип, що їх цікавить. А звідки ти взагалі про нього знаєш?

— Чудово. Я тепер не маю знати про співавторів власної сестри? — з удаваною образою відповіла Маргарита. — Приходив сьогодні зранку. Сказав, що ви разом пишете, і що ти зникла з радарів — ні дзвінка, ні повідомлення. І що ти забула відправити йому другий розділ.

— Це причина приходити додому?! — Марина розгублено поставила чашку. — Раніше міг і до вечора почекати...

— Може, ти йому таки подобаєшся.

— Ага, як казала Катя — закохався, бо я його книжкою по голові вдарила.

— Що?! Якою книжкою?!

— Ну, я тоді в бібліотеці гуляла... Він стояв під вікном... Я випадково книжку впустила...

— Випадково?

— Нууу, я відвернулась, вона зісковзнула...

— Ну даєш, сестричко.

— А то, — Марина гордо випрямилась, склавши руки на грудях, немов уже виграла якийсь важливий спір. — От він і прив’язався. Ми подружились. У нас схожі погляди — революційні. І вирішили разом написати книгу.

— Я знаю, яка книга — революційно-любовний роман, — з усмішкою, радісно й обнадійливо кивнула Маргарита.

— Справді? Яка?

— Книга твого життя.

— А, — відмахнулась дівчина, як від чогось надто пафосного. — Ми зв’язані однією метою.