Дванадцятий розділ

Мілена рушила першою, її кроки на металевих східцях лунали глухо, але чітко. Марина зволікала лише мить, а потім, глибоко вдихнувши, піднялася слідом,ведучи свою команду все далі у ці загадки.

Безбожна стискала поручні, відчуваючи холод металу під пальцями. Сходи були круті, а різьблені візерунки на них відкидали химерні тіні на стіну. З кожним кроком вгору повітря ставало важчим, ніби просоченим пилом і спогадами.

Нарешті вони піднялися на другий рівень. Тут, у напівтемряві, стояли старі письмові столи, на яких досі лежали книги, пожовклі аркуші й чорнильниці, неначе їх залишили всього кілька годин тому. Уздовж стіни тягнулися шафи, заставлені книгами в потемнілих шкіряних обкладинках. Деякі з них виглядали так, ніби їх ніхто не торкався століттями, а інші лежали зсунуті, ніби хтось нещодавно їх переглядав.

Марина провела пальцями по корінцю найближчої книги, прочитала напівстертий заголовок.

— Вражає, правда? — прошепотіла Мілена.

Марина кивнула, роззираючись довкола.

-Виглядає як музей,-роздивляючись довкола зауважив Зорін.

В кутку, біля великого вікна, стояло старе крісло, а поруч — письмовий стіл, на якому виднівся товстий записник. Він виглядав незвично чистим у порівнянні з іншими речами в кімнаті.

— Що це? — запитала вона, вказуючи на нього.

Мілена підійшла ближче, торкнулася обкладинки й нахмурила брови.

—Не знаю,мене тут років триста не було.— повільно промовила вона, її голос був спокійним, але трішки здавалося, що він тремтів від того, що відкривало для них це місце.

Марина зустріла її погляд і відчула, як у грудях серце забилося швидше. Від того погляду її охопило щось незрозуміле, наче між ними спалахнув невидимий зв'язок. Вона, не свідомо, простягнула руку до книги, пальці затремтіли, коли доторкнулися до її холодної обкладинки. Відкривши її, Марина одразу відчула, як темний запах старих сторінок заповнює повітря. Очі мимоволі скочили на перший список.

Це були імена. Багато імен, здебільшого жінок, кожне з яких супроводжувалося роками. Вони виглядали такими звичайними, але чомусь кожне, як ехо, відгукувалося у її серці, як давно забута мелодія, яка раптом змушує згадати що—небудь дуже важливе, але незрозуміле. Як шепіт минулого, що не відпускає.Марина ковтала повітря важко, її думки плуталися. Які історії стояли за цими іменами? Чому вони тут, у цьому забутому місці? І чому вона відчуває, що кожне з цих імен ніби належить їй особисто, навіть якщо вона ніколи не чула їх раніше?

Вона продовжувала читати в думках, кожен новий рядок нагадував загадку, на яку ще не було відповіді. Але одне було зрозуміло: ця книга не просто записувала імена. Вона зберігала частину чогось важливого — історію, що залишилася поза часом, історію, яка могла змінити все.

Дівчина перевернула ще кілька сторін, але, незважаючи на всі її спроби розібратися в цьому списку, кожна нова деталь тільки більше заплутувала її думки. Якби ж вона могла зрозуміти, що все це означає. Але вже через кілька секунд вона відчула, що не може більше зосередитися на книзі.

— Хочете побачити інші кімнати? — Мілена знову звернулася до них, і цього разу в її голосі було більше відтінків цікавості, ніж раніше. Здавалося, вона помітила, як Марина затрималася на цій кімнаті і була готова показати щось більше, більш важливе.

Марина кивнула,почала рухатися до дверей.

— Тут, на першому поверсі, все зазвичай використовується для роботи. Це місце, де колись відбувалися всі важливі справи. — Вона тихо, але чітко пояснила невеликому натовпу, і Марина, здивована її словами, швидко скинула свої сумніви.

Вони пройшли через велику залу, яка виглядала як кросовер між старовинним кабінетом і кімнатою для нарад. Звичні полиці з книжками, столики, що могли б бути одночасно робочими і виставковими, кілька старих ламп, що давали м’яке світло. Атмосфера тут була напружена, але водночас відчувалася глибока повага до того, що колись відбувалося в цих стінах.

Марина озирнулася, її очі на мить зупинилися на великій картині на стіні. Вона зображала жінку, яка стояла перед дзеркалом, її обличчя було непізнане, але вираз на ньому виказував важливість моменту, наче жінка готувалася прийняти важливе рішення.

— Тут колись планували все. Життя кожної душі на острові. — Мілена продовжила, помітивши, куди спрямований погляд Марини. — Цей простір був для тих, хто мав дбати про долі.Шкода що все так сталось.

Дівчина не могла відвести погляду від картини, відчуваючи, що кожна деталь має своє значення. Вона на мить забула про все інше. І тільки коли Мілена тихо відкрила двері до іншої кімнати,то змусила себе повернутися до реальності.

—Я покажу вам решту будинку. Це вже не робочі місця. Тут все для життя.—сказала вона—може ви знайдете тут підказки.

Вони пройшли через коридор, і Марина відчула, як змінюється атмосфера. Повітря ставало легшим, теплішим, наче простір ставав більш живим. Кімнати виглядали, наче вони були сховані від сторонніх очей. М’які килими, старовинні меблі, гармонійно розставлені картини на стінах — усе це вказувало на те, що цей будинок був не просто місцем для роботи. Це був дім, де живи історії. Де кожна кімната мала свою атмосферу.

Одна з кімнат була відкрита, але виглядала як бібліотека — не тільки для книжок, але і для спогадів. На полицях стояли старовинні коробки, ящики з записами, які виглядали значно старшими за саму будівлю. Друга кімната була менш яскравою, але з відкритими вікнами, що виходили на великий сад, і кімната була наповнена запахами квітів.