Десятий розділ

Безбожна йшла вулицею, засунувши руки в кишені, і вдихала прохолодне нічне повітря. Над головою висів важкий, темний небосхил, а вогні ліхтарів розрізали темряву жовтими колами. Місто затихало, занурюючись у ніч. Дороги були майже порожні, лише іноді повз проїжджала машина, підсвічуючи мокрий асфальт фарами. Повітря пахло вологою і чимось металевим, ніби після дощу.

Марина йшла не поспішаючи, даючи думкам час вкластися на свої місця. Втома розливалася по тілу, але в голові досі вирували ідеї. Все, що вони обговорювали, все, що ще потрібно зробити… Але найголовніше — як усе це вписується в її власне життя.

Вона ніколи не думала, що зайде так далеко. Що втягне в це стільки людей. Що їх це справді зацікавить. Дивно, як швидко вони стали командою. Катерина, Артем, Антон… Дівчина знала, що може на них розраховувати.

Марина зупинилася біля перехрестя і глянула на червоний сигнал світлофора. Від її подиху в холодному повітрі здіймалася легка пара. Вона провела пальцями по переніссю, силкуючись відпустити напругу.

Завтра вона дозволить собі відпочити. Вперше за довгий час.

Світлофори клацнули, перемикаючись на зелене, і студентка рушила далі. Попереду вже виднілися знайомі вікна її дому. Тепло, тиша, ліжко.

І, можливо, хоч одна ніч без нескінченних роздумів.

Марина піднялася сходами до своєї кумнати.Двері відчинились з легким скрипом і вона зайшла всередину, одразу ж знімаючи палто. Вдома було тепло, і це приємно контрастувало з вогкістю нічного повітря.

Дівчина пройшла далі в кімнату, кинула рюкзак біля столу й впала на ліжко, вдивляючись у стелю. У голові досі звучали голоси друзів, уривки розмов, нові питання, які залишалися без відповідей. Завтра вони продовжать, але сьогодні — усе. Сьогодні вона дозволить собі не думати.

Марина перевернулася на бік, дивлячись на планшет, який лежав поряд. Рука сама потягнулася до нього, але вона зупинила себе. Ні. Відпочити означає відпочити.

Вона зітхнула, закриваючи очі.

— Завтра, — прошепотіла собі під ніс.

Темрява за вікном здавалася густішою, ніж зазвичай, а сон довго не приходив. Але вперше за довгий час Марина не відчувала напруги. Лише тиху втому, яка повільно, хвиля за хвилею, огортала її свідомість.

У кімнаті було тихо, тільки за вікном ліниво гули машини.Повітря здавалося застояним, і в ньому ще вловлювався легкий запах сну.

Марина важко перевела подих і розплющила очі, але одразу ж заплющила їх знову. Голова була важкою, а тіло ніби досі тягнуло назад у сон. Вона поворухнулася, і розтріпане волосся лоскотно торкнулося обличчя.

Десь у глибині дзеркала, якби вона туди глянула, зараз би відбилася картина її стану: злегка припухлі повіки, тіні під очима, легка втома, що ще чіплялася за тіло. Проте внутрішнє напруження, яке переслідувало її останні дні, зникло.

Вона повільно вдихнула, затримала подих на секунду і нарешті відкрила очі остаточно. Була перша дня. Субота. І вперше за довгий час вона не почувала себе виснаженою.

На кухні було прохолодно, і Марина мимоволі здригнулася, коли босі ноги торкнулися холодної підлоги. Дівчина потягнулася до полиці, дістала банку з кавою й задумливо постукала по ній пальцями.

Кава сьогодні мала стати не просто звичним ритуалом — вона була як точка відліку, момент, коли день нарешті почне своє існування.

Вода в чайнику швидко закипіла, і незабаром по квартирі розлився знайомий аромат. Марина налила каву в чашку, додала молоко, цукор і зробила перший ковток. Гаряче. Майже боляче. Але саме те, що потрібно.

Вона сперлася на підвіконня, вдивляючись у двір.На вулиці звичні хмари не пропускали сонячні промені,їй усе ще здавалося, що день тільки починається. Люди метушилися, якась жінка вигулювала собаку. Буденність, у якій не було місця таємницям, розслідуванням і тим заплутаним справам, у які вона втягнулася.

Марина зробила ще один ковток і нарешті дозволила собі посміхнутися.

Відпочинок — це добре. Але вона вже знала: довго так не витримає.

Її руки самі потягнулися до телефона. Чи хтось писав? Чи щось змінилося?.

Марина зробила ще один ковток кави, коли у дверях з’явилася Маргарита.

— Ти взагалі жива? Чи тебе вже засмоктало навчання? — її голос був напівжартівливим, але в очах блищала щира цікавість.

Дівчина скептично посміхнулася й, потягнувшись, відставила чашку на стіл.

— О, субота, а ти вдома. Дивно. Сплю до першої, п’ю каву літрами. Можна сказати, відпочиваю.

Маргарита схрестила руки на грудях і гмикнула:

— Пити каву літрами — це не відпочинок, а залежність.

Марина закотила очі, але на душі стало тепліше. Попри всі зміни, що вирували навколо, сестра залишалася тією самою — прямолінійною, дотепною й турботливою.

— Що сьогодні робиш?

Безбожна задумливо провела пальцем по обідку чашки. Вона й справді не мала планів. Вперше за багато днів.

— Не знаю. Мабуть, просто існуватиму. А ти?

Маргарита зітхнула й злегка знизала плечима.

— Та теж щось не знаю. Немає роботи — нема життя, — сумно всміхнулася вона, ковзаючи поглядом по кімнаті, ніби шукаючи там відповідь.

Марина зробила останній ковток кави, задумливо дивлячись у вікно. Вона на секунду вагалася, а потім, ніби між іншим, кинула:

— Шкода, що Савицького не взяли до нас в універ. Принаймні він залишиться тут на три тижні, здається.

Маргарита завмерла. На мить її обличчя залишалося незворушним, але потім… потім все змінилося.

Спершу легкий рум'янець торкнувся її щік, наче спогад про тепло, яке колись зникло, але раптом повернулося. Вона стиснула губи, ніби намагаючись приховати усмішку, але кутики її вуст все ж зрадливо здригнулися, витворюючи ту ледь помітну, радісну тінь виразу, який вона так старанно хотіла приховати.

Її рука мимоволі піднялася до обличчя, ніби вона збиралася поправити волосся або просто спертися головою на долоню.Але насправді — ховалася. Приховувала від світу свою реакцію. Приховувала від Марини. Від себе.