Шостий розділ

Наступного дня у бібліотеці Катя вже мала сумніви. Коли вони зустрілися з Мариною та Артемом, її серце билося частіше, і хоча Антон був поряд, вона почала відчувати, що є щось, чому не хоче довіряти. Їй було важко пояснити, чому саме, але на підсвідомому рівні вона відчувала, що йому не можна давати всього. І це відчуття було настільки сильним, що Катя навіть почала дивитися на нього з обережністю.

— Що сталося, Катю? Ти виглядаєш, якось не так, — запитав Антон, але Катастрофа не могла більше приховувати свій внутрішній конфлікт.

— Це просто… не знаю, — відповіла вона, відчуваючи, як її сумніви зростають. — Можливо, я просто знову щось надумала.

Але сама точно не була впевнена, чи це лише її інтуїція чи щось більше. І, мабуть, вона була права — сумніви часто стали передвісниками чогось важливого.

У бібліотеці було затишно й тихо. Повітря пахло книгами, а звуки пальців, що невтомно перебирали сторінки, наповнювали простір. Марина сиділа за столом, гортала стару енциклопедію, а Катя, трохи відсторонена, тихо переглядала нотатки на своєму телефоні.

Безбожна час від часу поглядала на подругу, вона знала, що та замислилася, і це було не просто так. Тільки Катя могла виглядати так зосередженою й при цьому явно не бути повністю в темі. А йдеться про що? Про Антона. Катерина не могла його забути, хоча й намагалася. Тепер Марина відчувала, що саме час розпитати про нього більше.

— Катю, я хочу тебе про дещо запитати, — тихо почала Марина, піднімаючи погляд від книги.

Катя подивилася на подругу і тихо кивнула.

— Про Антона, — несподівано випалила письменниця.

Співрозмовниця миттєво напружилася, але лише на мить. Вона зітхнула й відклала телефон.

— Що саме ти хочеш про нього дізнатися? — запитала дівчина, її тон був спокійний, але Марина відчула, що є щось більше за цією простотою.

— Ти довіряєш йому? — запитала студентка, не в змозі більше мовчати. Це питання було болючим, але вона не могла залишити його без відповіді.

Катя заплющила очі на секунду, мовби обмірковуючи кожне слово,а потім повільно перенвела погляд на подругу.

— Він… не зовсім той, ким ти його бачиш, — почала Катя, відчуваючи, як стара біль починає повертатися. — Ми колись були разом. Це було давно. Тоді, коли нам було по п’ятнадцять. Я писала вірші, і він прочитав мою збірку без дозволу. Тобі навіть не уявити, як я була розчарована. Це було як зрада.

Марина зацікавлено поглянула на Катю, не відводячи очей.

— І ви через це посварилися? — запитала вона, не вірила, що це справжній привід для такого великого конфлікту.

— Ти не розумієш, — Катя важко зітхнула. — Це не тільки про вірші. Це було дуже особисте, і він це зробив без питань, без дозволу. Мене це дуже вразило. Я навіть перестала писати після цього. Він, мабуть, не розумів, що я ставлюсь до своїх віршів, як до чогось дуже важливого. Між нами була велика дистанція після того, і ми більше не спілкувались.

Марина замислилася. Вона зрозуміла, чому Катя не довіряла йому. Чому навіть зараз її настрій змінюється, коли мова йде про Антона. Але, з іншого боку, це був лише один інцидент. Може, він змінився?

— Ти все одно його знаєш, — сказала Марина, намагаючись усвідомити, чому Катя досі не розповідає все, що вона відчуває.

— Я знаю його, так, — погодилася Катя. — І він змінився. Але чи зміниться він стосовно мене, я не знаю.Я тобі колись про нього розповідала.Памятаєш?Ми тоді далеко одна від одної жили.Він водив мене на каток,дарував квіти.Доречі обіцяв навчити стріляти.

Марина мовчала, розмірковуючи. Це був дуже складний вибір для Каті, і вона сама не знала, чи зможе знову довіряти Антону. А що стосується неї? Вона не могла сказати, що довіряє Артему на сто відсотків. Вони з ним знайомі лише кілька днів, і стільки всього ще попереду.

— Я розумію, — тихо сказала Марина.

— Але, Маринка, — Катя подивилася на подругу знову, її очі стали серйозними. — Антон не той, кого ти можеш впустити в своє життя так легко. Він може мати хороші наміри, але не все так просто.

Марина вдихнула і знову повернулася до книги. Її думки стали ще більш заплутаними, ніж до цього. Як їй бути з Артемом? І чи можна повірити в те, що Антон змінився?

—Що ж але обидва зацікавлені у нашій справі,і якщо дати їм трохи часу,який як раз у нас є до появи Мілени,то ми зможемо вирішити що робити.Може вже трохи зосередитись на Агнесі Вінстингаузер? — запитала Марина, щоб трохи відволіктися від цих складних думок. — Нам потрібно знайти більше про неї.

Катя кивнула, але у її погляді ще залишалася якась невидима тривога. Вона повернулася до екрана телефона,намагаючись знайти більше інформації. Але в її голові точилася інша боротьба — чи варто довіряти Антону?

Марина теж відчула, що найближчими днями їй доведеться прийняти дуже важливе рішення.

Марина скролила сторінку, вдивляючись у старі статті та нечіткі зображення, доки її терпіння не вичерпалося.

— Тут нічого немає, — вона роздратовано відкинулася на спинку стільця. — Легенди, чутки,нічого конкретного.

— Я ж казала, що так буде, — Катя вимкнула екран. — Якщо хочемо знайти щось серйозне, треба копати глибше.

Марина задумливо постукала пальцями по столу.

— А якщо піти на четвертий поверх?

Катя різко звела на неї очі.

— Ти жартуєш?

— А що такого? — втрутився Антон, який досі стояв поруч. — Це ж просто бібліотека, а не секретна лабораторія.

— Це закритий архів, — Катя стиснула губи. — Нам туди не можна.

— Ну, не можна офіційно, — Марина хитро посміхнулася. — Але це не означає, що ми не можемо просто... глянути?

— А що ти там взагалі хочеш знайти? — тихо запитав Артем, вперше за довгий час заговоривши.

Марина зустріла його погляд і відчула, як у грудях щось стиснулося.

— Я сама не знаю, — чесно відповіла вона. — Але там може бути щось важливе.

Катя скептично зиркнула на неї, але зрештою тільки важко зітхнула.