Третій розділ

Марина ледь не вдавилася ковтком кави.

–Що?!Це не побачення, – нервово посміхнулась вона, поклавши ручку на стіл.—Це-непорозуміння,яке з учорашнього дня за мною ходить.

–Ми ж начебто мали зустрітися удвох, чи не так? – Катя, ледь стримуючи цікавість що текла в її крові з дня народження, перевела погляд на Артема.

Артем, здається, лише підживився від цієї ситуації. Він піднявся, трохи кивнув і з усмішкою простягнув руку:

– Артем. Друг Марини. Уявляю, як я порушив ваші плани.

– Друг? – Катя примружила очі, проігнорувавши його руку. – Цікавий збіг, я про тебе ніколи не чула.

– Ну, – він невимушено опустив руку, – у всіх нас є свої маленькі секрети.

Марина відчула, як її щоки починають палахкотіти.

– Катю,він мені не друг,а проблема через вчорашню дурість,я  тобі вдома все—все розповім– швидко втрутилася вона. – Ми просто випадково зустрілися тут.

– Випадково? – Катя підняла брову. – З підковами?

– Я не винна у його розумових особливостях – відмахнулася Марина.

–Ти намагаєшся мене образити?– запитав Артем, сідаючи назад на стілець і недбало крутячи коробку пальцями.

– Ти точно не розкажеш? – Катя не зводила з нього погляду, ніби намагалася розгадати вже його.

– Можливо, наступного разу, – усміхнувся він. – Але я вже й так завадив вашій зустрічі.

Марина кинула на нього погляд, у якому була суміш вдячності та роздратування.

– Може, ти й справді вже підеш? – припустила вона, сподіваючись, що Артем зрозуміє натяк.

– Я знаю, коли час залишати сцену, – промовив він із іронією. Поставивши коробку підков під руку, він підвівся. – Було приємно познайомитися, Катерино. І до зустрічі,Безбожниця.—Він зник за дверима, залишивши по собі запах кави й легкий відгомін таємничості.Марина нахмурила брови й трохи надула губи ображаючись на останнє слово.

«Безбожниця?Він що обнаглів?!»—розсердтилась та.

Катя опустилася на його місце й уважно подивилася на Марину:

– Ну? Хто він і чому я його вперше бачу?

Марина зітхнула, взяла чашку з кавою і тихо відповіла:

– Це.. складна історія.

Катя спочатку мовчала, уважно спостерігаючи за тим, як Марина нервово стукає пальцями по краю чашки. Її брови були підняті, а на обличчі застиг вираз суміші з підозри й цікавості. Нарешті, вона хитро усміхнулася й, схрестивши руки на грудях, нахилилася вперед.

– Я маю мізки щоб зрозуміти щось складне, – почала дівчина з легким викликом у голосі. – І, до речі, я придумала, що робити з твоєю книгою,але э одне але.Як писав Оскар Вайльд:В гарних рішеннях є дрібка фатальності-їх завжди ухвалюють надто пізно».Це я до того що моя ідея прийшла занадто рано,а хороша може з’явитись коли буде пізно. Але не скажу, доки не почую, хто це такий?

Марина відставила чашку й зітхнула, намагаючись не видати свого хвилювання. Вона кілька разів провела пальцями по краю блокнота, наче збиралася з думками.

– По-перше,ідея може бути навіть дуже хорошою,ти ж розумна дівчина, до того ж поліцейська,нічого дивного.По-друге, скоріш смішна історія, – почала розповідати письменниця опустивши погляд, але швидко підняла очі на подругу, яка вже нетерпляче підняла брову. – Я вчора була... ну, скажімо, не в стані ні про це розповідати, ні навіть думати.

Катя нахилила голову трохи набік, її цікавість лише зростала.

– Я викинула книгу з вікна, – продовжила Марина, відчуваючи, як на її обличчі з'являється невеликий рум'янець. – І вона, уяви собі, впала йому на голову.

Катя відкинулася назад на спинку стільця й засміялася:

– Ти серйозно?

– Серйозно, – зітхнула Марина, уже трохи розслабившись. – Спочатку я навіть не зрозуміла, що сталося. Але... ну, чесно, мені його навіть трохи шкода.

– "Трохи шкода"? – Катя спробувала стримати сміх, але їй це не вдалося. – І що він, прийшов шукати тебе з підковами?

– Саме так. Каже, що вони для удачі. Хоча, якщо чесно, удачі я від них поки що не зустрічала, – Марина пожартувала, спробувавши додати в голос легкості.

Катя хитала головою, все ще усміхаючись, але її погляд був пильний.

– Але це ще не все, – додала Марина, опускаючи очі до столу. Її пальці несвідомо почали малювати коло на кришці блокнота. – Учора він мав нахабність мене додому провести.

– О, це цікаво, – Катя підняла брови ще вище, перехрестивши руки й нахилившись до подруги знову.

– Ну, з одного боку, це навіть добре, – Марина швидко захищалася, наче виправдовувалася. – Але ж я була... налякана ситуацією. І точно не готовою до знайомств.І випадково бовкнула зайвого про книгу..я намагалась збрехати і спекатись його,але все вийшло як завжди.Все про що я встигла тоді подумати,це швидко перетворити правду в жарт.А він мабуть повірив,і тепер намагається зі мною зустрітись.

Катя уважно дивилася на подругу кілька секунд, покусуючи губу, ніби намагаючись скласти пазл. Потім вона знову всміхнулася, але вже не так весело, а тепліше.