Розділ 24

Роман уже майже дійшов до кабінету Інни, коли зупинився. Його переповнювало дивне хвилювання. Незрозуміле, майже забуте і, що найдивніше, цей стан йому подобався. Та він знав, що не варто забувати, що Інна Борисівна — насамперед його лікарка, розумна, успішна жінка попри те, що зараз вона переживає не найкращі часи свого життя. Їй сумно, у неї сімейні проблеми. Її життя навіть чимось схоже на його. Вони обоє втратили коханих і вони вчаться жити по-новому. Тільки от в її очах він, без сумніву, виглядав як п'яничка, який лікується за гроші своєї родички. Без роботи, без становища, без майбутнього.

Роман нахмурився, нагадуючи собі, що не варто думати, ніби вона може відповісти йому взаємністю на його симпатію чи що їхнє спілкування може вийти за межі того, що є на даний час. Та й найважливіше зараз було отримати інформацію про Піскуріна. Ось про кого він мав думати. Про справи свого тестя, про його таємниці й мотиви. Про все, що допоможе зрозуміти, ким насправді є ця людина. Зробивши глибокий вдих, Роман відкинув зайві емоції й хотів уже постукати у двері кабінету, коли почув позаду голос санітарки, яка йшла коридором із відром та шваброю:

— А ви до Інни Борисівни? — у її очах промайнув веселий вогник.

— Саме так… — Роман стримано усміхнувся, а потім додав,-- на прийом.

— А-а, зрозуміло…

Мар'яна Іванівна й не подумала про щось інше. Для неї Інна Борисівна була власницею клініки, керівницею, лікаркою, а Роман — лише пацієнтом. Між такими людьми вона просто не бачила нічого спільного. Проте язик у жінки, як завжди, працював швидше за думки.

— Ех, шкода мені Інну Борисівну. Після розлучення зовсім сама залишилася... Хоча така жінка довго сама не буде. Та й чоловіки навколо неї вже крутяться... От хоча б той Піскурін... Бачила, як він на неї дивиться. Далеко не як на ділову партнерку...

— Мар'яно Іванівно, — різко перебив Роман, — у вас, мабуть, роботи багато, а ви тут затримуєтеся.

— Ну, звісно... — санітарка навіть образилася, що їй не дали договорити, та Роман не звернув на це уваги.

Він терпіти не міг пліткарок. Та зараз мусив визнати: попри всю неприязнь до чужих теревенів, одна фраза змусила його замислитися. Невже Піскурін і справді дивився на Інну не лише як на ділову партнерку? А що, усе може бути. Ще раз глибоко вдихнув, потім видихнув і нарешті постукав у двері.

— Заходьте, — обізвалася Інна, не відриваючи очей від ноутбука.

— Добрий день, — привітався Роман, зайшовши до кабінету.

Інна здивовано підняла голову:

— Добрий день, Романе. Сталося щось? Вам погано? Ви сідайте… не стійте…

— Та ні, усе нормально... якщо можна так сказати. Завдяки вам я потроху повертаюся до нормального життя. Лікування у вашій клініці справді творить дива, — поспішив запевнити він її сідаючи навпроти робочого столу. — Я прийшов до вас з особистого питання.

На мить їхні погляди зустрілися.

— І що саме вас привело до мене? — Інна ніяк не могла збагнути причину його візиту.

— Я хотів поговорити з вами про свого тестя, — Роман вирішив говорити прямо й без натяків.

— Про Валентина Анатолійовича? — Інна все ще здивовано дивилася на нього. — І що саме вас цікавить? Якщо чесно, Романе, то я зовсім не розумію вас.

— Хотів спитати, які у вас із ним справи, — Роман продовжував говорити аж занадто відверто.

— Перепрошую, але я не зобов'язана вам це пояснювати, — вона відхилилася на спинку крісла, уважніше придивляючись до нього. — Але якщо вам так цікаво, то Валентин Анатолійович — лікар з великої літери, професіонал своєї справи. До того ж він хороша людина.

— А ви… як я бачу, тільки гарної думки про нього... — у голосі Романа відчувалося розчарування, бо він очікував почути зовсім інший відгук.

— У мене немає причин думати інакше, — Інна схрестила руки на грудях. — Романе, навіщо ця розмова?

— Я лише хотів вам порадити, — його голос став ще серйознішим, — що для вас буде краще не мати з ним жодних справ.

— І чому ж? — Інна й надалі нічого не розуміла і навіть подумала, що, можливо, пацієнтові зараз недобре.

Натомість Роман на секунду замовк. Фактів у нього не було, аби бодай щось доводити чи в чомусь її переконувати. А говорити про свої підозри взагалі не мало сенсу — це були лише його припущення. Тому він навіть розгубився і вже почав шкодувати, що сюди прийшов. На що він розраховував? На відвертість? Що вона зараз візьме й усе йому розповість? З якого дива вона має довіряти пацієнту й посвячувати його у свої справи? Роман повільно підвівся.

— Гаразд. Вибачте, що забрав ваш час…

— Ви так і не відповіли на моє запитання, — Інні стало навіть цікаво, що він насправді хотів сказати. — Чому мені краще не мати з Піскуріним ніяких справ?

— Він далеко не така порядна людина, як здається, — Роман уже дійшов до дверей, коли зупинився й обернувся. — Я чув, що ви розлучилися. Я...

— Романе, не варто переходити на ще більш особисті теми, — перебила його Інна ввічливим, але водночас холодним голосом. — Я не обговорюю своє приватне життя з пацієнтами.

Слово «пацієнтами» прозвучало особливо чітко. Наче вона навмисно нагадувала йому його місце, і Роман це зрозумів.

— Я зовсім не хотів вас образити. Просто... хотів підтримати й попередити. Не довіряйте своєму партнерові так беззастережно.

Після цих слів Роман вийшов із кабінету й швидко зачинив за собою двері. От дурень, навіщо він пішов до неї? Нічого ж нового не дізнався, як планував. Щосили стиснув щелепи, намагаючись подолати відчуття жалю. Та й тепер вона про нього невідомо якої думки, але зрозуміло, що не найкращої. Можливо, думає, що в нього почалися проблеми з головою після тривалого запою. А можливо, вона все ж замислиться над його словами про Піскуріна. Хоча він їй нічого конкретного й не сказав. А що він скаже? Невже свої припущення про те, що його тесть — далеко не праведна людина і замовив… вбивство? Та він же цього, напевне, й сам не знає. Ну хай ще це, а от… про розлучення треба було точно мовчати.