Розділ 23

Це був, мабуть, перший день, коли Роман не відганяв думки про своє минуле і зовсім не думав про те, де б знайти випивку. Хоча біль нікуди не зник і все ще жив усередині нього, стискав серце, нагадував про втрати.

— У кожного з нас є минуле, якого ми не обирали, — сказав Платон Гнатович, здогадуючись, про що думає Роман сидячи біля вікна. — Повір, хлопче, кожен робить помилки, про які потім шкодує. Кожен бодай раз у житті падає так низько, що здається — вибратися вже неможливо. І майже кожен носить у собі провину, яка постійно вимагає покарання. Але ти не винний.

— Навпаки, я винний, — заперечив Роман. — Якби я не взяв їх із собою... якби поїхав сам, як і планував... вони були б живі.

— Ти не міг знати, що так станеться. То був нещасний випадок.

«Чомусь я уже в цьому не впевнений...» — подумав про себе Роман, але у голос цього не сказав.

— Ти б краще до своєї улюбленої справи повернувся, — додав дідусь, поправляючи подушку. — Оце справді допомогло б. Почав би знову готувати, а я б із задоволенням твої страви скуштував. Тільки май на увазі, жирного мені не можна.

— Давно я не готував... І знаєте, мені цього справді не вистачає, — Роман навіть усміхнувся.

— То чого чекаєш?

— У мене ж нічого не залишилося.

— Нісенітниця. Найголовніше в тебе є — досвід. Ти вже один раз усе побудував з нуля. Отож, зможеш і вдруге. Може, навіть швидше. Люди пам'ятають хороших кухарів.

— Мені б цього хотілося, — зізнався Роман. — Але спочатку я розберуся зі своїми старими проблемами. Дізнаюся, хто бреше, а хто говорить правду. Що від мене приховують.

— Оце вже правильний настрій, — Платон Гнатович схвально кивнув.

Роман підвівся, пройшовся палатою, відчуваючи, що до нього повертаються сили та бажання… жити. У цей самий момент якраз до них увійшла Людмила Євгенівна, і Платон Гнатович як завжди відразу збадьорився, підвівся та випростався.

— О, пані Людмило! Нарешті ви прийшли. А то ми з Романом тут уже зовсім засумували без жіночого товариства.

— Тітонько,  я теж такий радий тебе бачити! — Роман підійшов до жінки й обійняв її.

Від несподіванки Людмила Євгенівна навіть застигла на місці. Давно вона не чула від племінника такого теплого тону.

— Ти мені вибач, — серйозно продовжив Роман. — За те, що хамив тоді. Був таким невдячним, бо насправді я дуже вдячний тобі. Якби не ти, хто знає, де б я зараз був.

— Та я зовсім не ображалася, — відмахнулася Людмила Євгенівна, витираючи очі. — Щастя то яке нарешті бачити тебе… справжнього.

— От бачите, Людо, — задоволено озвався Платон Гнатович. — А ви хвилювалися. А я навпаки казав, хлопець розумний. Тепер он знову за справу візьметься. На відкриття його нового ресторану підемо разом. Що скажете, не відмовите мені?

— Ой, — засміялася Людмила Євгенівна. — Та я залюбки…

— Я виділю для вас найкращий столик, — підхопив Роман.

— Людо, а ходімо прогуляємося. Надворі погода гарна, — насмілився запропонувати Платон Гнатович, підійшовши до жінки й галантно подавши їй руку. — Романе, ти ж не проти, що ми залишимо тебе…

— Зовсім ні, йдіть прогуляйтеся, — Роман поглянув на тітку, помітивши, що їй подобаються залицяння Платона Гнатовича. І він був радий, що, можливо, його тітка за скільки років зустріла свого чоловіка.

— А ти, Ромчику, відпочивай, — Людмила взяла під руку Платона, і вони, сміючись і жартуючи, вийшли з палати.

Роман залишився сам. Він хотів поміркувати, подумати, що й справді йому робити далі. Чи реально це знову відкрити ресторан.  Коли хвилин за п'ять до палати зайшла Кіра з тацею ліків.

— Час уколів, -- повідомила вона.

Кіра почала готувати шприц, непомітно спостерігаючи за ним і згадуючи наказ Валентина Анатолійович — допомогти Романові знову почати пити. От тільки як? Той самий випадок із ключами цього разу навряд чи спрацює, і принести йому пляшку теж не вийде... Та раптом їй спало на думку змусити його згадати щось сумне із минулого, щоб той сам захотів напитися і почав шукати спосіб.

— А можна спитати, — почала Кіра, підійшовши до нього, щоб зробити укол, -- що з вами такого сталося, що ви у нашій лікарні опинилися?

— А чому питаєш? — Роман не зрозумів її зацікавленості.

— Та так.. іноді хочеться зрозуміти... А ще подумала, що ви ж, мабуть, сумуєте за тим життям, коли вам було… легко. — Кіра хотіла ще нагадати, як добре йому було, коли він був п'яний.

— Я не хочу цього обговорювати, — суворо відповів Роман, якому зовсім не сподобалася така тема розмови з боку медичної сестри. — Дякую, що зробили уколи. Але прошу вас залишити мене.

— Невже образилися? — Кірі стало якось незручно. — Я просто поцікавилася.

— Ви не тим цікавитеся… Я б справді хотів побути на самоті.

Кіра не стала більше затримуватися і поспіхом вийшла, приховуючи роздратування від невдалої спроби. Натомість Роман, дивлячись їй услід, подумав, що вона ніби навмисно провокує його. Та відразу відкинув ці думки. Якісь дурниці. Навіщо це якійсь медичній сестрі?

Йому про інше варто думати — про свого тестя Піскуріна. Варто починати з'ясовувати про нього більше, ніж він уже знає. Тоді, можливо, вийде дізнатися, чому тесть міг бажати йому смерті. Чи, може, він все-таки помиляється, і Валентин Анатолійович зовсім і непричетний до аварії? Може, за усім цим стоїть хтось інший, а можливо, то й справді був нещасний випадок через порушення правил дорожнього руху.

А що, якщо поговорити з натяком про Піскуріна з Інною Борисівною? Можливо, це допоможе дізнатися щось нове, і, головне, він зможе попередити її, щоб вона була обережна з партнером, не довіряла йому цілком і безповоротно. І це, до речі, ще й чудова нагода поспілкуватися з нею не як пацієнт і лікар. Бо чомусь останнім часом він почав багато думати про неї як про гарну жінку. Тим паче після того, як дізнався, що зараз вона… самотня. Роман вкотре пригадав слова санітарки Мар'яни Іванівни, сказані кількома днями раніше: