Розділ 22

Сьогодні Інна вперше переступила поріг клініки як її одноосібна власниця. Та замість радості відчувала лише важкість у грудях та посилення розуміння того, що відтепер вона розлучена жінка. Нещаслива від того, що коханий чоловік покинув її заради іншої. Але, негаразди в особистому житті не повинні заважати працювати, тому варто було зосередитися на клініці. Вже найближчим часом потрібно було знайти нових лікарів, психолога та нарколога, навчитися самій контролювати роботу персоналу, вирішувати фінансові питання. Нести відповідальність за кожне рішення, бо успіх «Нового життя» тепер повністю залежить тільки від неї.

— Доброго ранку, Інно Борисівно, — привіталася Оля.

— Доброго ранку, Олю, — усміхнулася їй Інна. — Як справи? Як Арсен?

Обличчя дівчини одразу засяяло.

— Добре. Арсен зараз активно готується до вступних іспитів. Я так пишаюся тим, що мій хлопець хоче стати пілотом. А ще… — Оля трохи зам'ялася, а потім все ж додала: — Ми такі щасливі разом, такі закохані…

— Це чудово, — щиро відповіла на те Інна, на мить теж відчувши почуття радості.

— Інно Борисівно, — Оля перевела подих, — заходьте до нас… у гості…

— Щойно у мене буде вільний день, я зайду, — пообіцяла вона.

Їй подобалося бачити Арсена поруч з Олею. Спокійна, добра, порядна, без фальші та награності. Саме така дівчина могла зробити Арсена щасливим. Віддавши їй розпорядження на сьогодні, Інна рушила до свого кабінету. Зайшовши досередини важко видихнула, одягнула медичний халат і повністю перемкнулася на роботу.

А вже годин за дві до клініки під'їхав Піскурін. Настрій у нього був чудовий. Вийшовши з автомобіля, він упевнено попрямував до входу, ледь стримуючи задоволену усмішку. Сьогодні він майже не думав про Романа. Той тимчасово відійшов на другий план. Зараз його цікавило зовсім інше — укласти новий договір із клінікою «Нове життя», щоб і надалі використовувати її у своїх темних справах. Звісно, без відома самої власниці.

Раніше всі подібні питання він вирішував через Микиту. Правда у співпраці з ним вистачало лише приховувати частину інформації й на тому все. Через це Микита так до кінця і не знав, яка доля чекала на пацієнта, якого перевозили із клініки «Нове життя» до хірургічного центру. Тепер ситуація змінилася. Клініка перейшла до Інни, яка, напевне, вестиме всі справи доскіпливо, контролюватиме кожен крок.

Але Валентин Анатольович був переконаний, що без проблем зможе домовитися з нею так, як йому вигідно. Бо вона опинилася у складному становищі. І саме він допоміг їй, позичив гроші, без яких вона навряд чи змогла б утримати бізнес у своїх руках. А отже, тепер вона залежала від нього. Ця думка гріла його душу. І Валентин був впевнений, що Інна не захоче псувати стосунки з людиною, якій завдячує своїм теперішнім становищем. Не сперечатиметься, не ставитиме зайвих запитань, не шукатиме прихованого сенсу в документах. Принаймні саме так він собі це уявляв, не припускаючи того, що після розлучення Інна може, навпаки, стати набагато сміливішою, ніж йому здавалося.

Піскурін зайшов до будівлі, привітався з дівчатами на рецепції і попрямував до кабінету власниці. Знав: Інна вже чекала на нього, і він не мав наміру спізнюватися. Він завжди дотримувався домовленостей і пунктуальності. Для більшості людей Піскурін Валентин Анатольович був не тільки успішним хірургом, власником сучасного хірургічного центру, а й меценатом та благодійником. Газети регулярно писали про його пожертви дитячим будинкам, а телебачення показувало репортажі про те, як він допомагає малозабезпеченим сім'ям з лікування та виділяє кошти на навчання молоді з бідних родин. Насамперед оплачував студентам медичну освіту, давав їм шанс побудувати кар'єру. Суспільство захоплювалося ним, але воно бачило лише маску. Бо мало хто знав справжнього Піскуріна і те, якою людиною він є насправді.

А правда була у тому, що його хірургічний центр давно перетворився на інструмент для заробляння величезних грошей, і далеко не всі ці кошти були зароблені законно. Офіційно хірургічний центр займався складними операціями, трансплантологією, діагностикою та реабілітацією пацієнтів. Неофіційно ж існувала інша сторона його діяльності — прихована від держави, правоохоронців і більшості працівників. Це була чорна трансплантологія.

І ця кримінальна схема працювала роками. Саме на цьому Піскурін побудував значну частину своєї імперії. Багато приватних клінік, зокрема й клініка «Нове життя», направляли до його центру пацієнтів на додаткові обстеження, консультації хірургів та на складні операції. У цьому не було нічого підозрілого. Саме тому ніхто не звертав уваги на окремі дивні випадки: зокрема, на людей, які раптом помирали під час операцій; на родичів, яким повідомляли, що лікарі зробили все можливе, але врятувати пацієнта не вдалося; на медичні документи, де було бездоганно оформлено кожен підпис і кожен висновок.

Та після смерті таких пацієнтів зникали не лише людські життя. Зникали їхні органи. А потім десь в іншій країні з'являвся заможний клієнт, готовий заплатити сотні тисяч доларів за шанс прожити ще кілька років. Піскурін ніколи не бруднив рук особисто. Для цього існували підкуплені лікарі, анестезіологи, адміністратори та юристи. Одні фальсифікували документи, інші забезпечували потрібні висновки експертиз, треті стежили, щоб родичі не ставили зайвих запитань.

Але й цього Валентину Анатолійовичу було мало. Його центр заробляв ще й на людському болю. Пацієнтів роками тримали на дорогих курсах лікування. Їм призначали препарати, без яких вони нібито не могли обійтися. Деякі ліки викликали сильну залежність, і тому пацієнти поверталися, знову витрачали кошти, проходили нові обстеження та купували нові препарати.

Для Піскуріна такі пацієнти були не людьми. Вони були джерелом прибутку. Навіть його благодійність виявилася частиною великої темної гри. Студенти, яким він оплачував навчання, згодом ставали його працівниками. Молоді лікарі відчували вдячність і ніби були залежні від нього кар'єрно та фінансово. Багато хто навіть не помічав, як поступово опинявся втягнутим у сумнівні справи свого благодійника.