Розділ 20

Цієї ночі Роман знову спав неспокійно. Спочатку сон здавався таким теплим і справжнім, що він навіть усміхався крізь дрімоту. Йому снилося, як він обіймає Лілю і до них біжить Олеся… І раптом — аварія. Йому снилося усе так, як відбувалося насправді: спочатку він знепритомнів від удару, потім прийшов до тями, витер кров, що стікала його обличчям, і відразу кинувся до Лілі, до Олесі. Дружина загинула на місці, а донька ще була живою… Приїхала швидка, але… було запізно. Олеся померла просто у нього на руках.  І саме в ту мить його світ зупинився. Ніби хтось вирвав із нього душу й залишив після неї лише порожнечу.

Роман різко сів на ліжку, серце шалено калатало, спина й шия були мокрі від поту. Кілька секунд він не розумів, що відбувається і де взагалі знаходиться. Це був не просто кошмар, це був спогад його пекла. Притулив руку до серця та якомога тихіше підвівся, намагаючись не розбудити Платона Гнатовича.

Ноги вже тримали впевнено, голова більше не паморочилася — вперше за цей час, проведений у клініці. І що найдивніше — йому зовсім не хотілося випити. Навпаки, хотілося відчувати, думати, згадувати. Навіть біль втрати, який він ще недавно прагнув втопити в алкоголі, тепер здавався чимось важливим. Наче останнім зв'язком з дружиною та донькою. Роман вийшов із палати, стиха причинив за собою двері й пішов коридором. Хотілося вийти надвір, вдихнути повітря і… покинути клініку. Навіщо він тут? Йому не потрібна нічия допомога, бо його вже не врятувати ні від яких хвороб, ні від самого себе.

— Відійдіть… обережно… — почувся позаду голос медбрата.

Роман озирнувся. Коридором швидко котили каталку, на якій лежав худорлявий чоловік років п'ятдесяти. Сіра шкіра, запалі щоки, жовтуваті білки очей. Він дихав важко, з хрипом. Поруч ішли Кіра та Інна Борисівна, яка говорила телефоном:

— Будьте готові… пацієнта зараз привезуть… Діагноз — цироз печінки у стадії декомпенсації. Внутрішня кровотеча. Плюс підозра на розрив варикозно розширених вен стравоходу…

— Це, мабуть, найгірший випадок, який мені доводилося бачити, — Кіра призупинилася поруч із Романом. — Сподіваюся, його встигнуть прооперувати…

— Невже все так серйозно? – поцікавився Роман.

— Так… А ви чого тут? Ану швидко в палату! — суворо сказала йому Кіра й поспішила до виходу слідом за каталкою.

Роман дивився їм услід. І вперше за довгий час йому стало по-справжньому моторошно. Він зненацька зловив себе на думці, що, можливо, і його чекає така сама участь. А хіба йому не байдуже? Повільно обернувся, і раптом його погляд натрапив на велике дзеркало біля стійки рецепції. Роман завмер, на кілька секунд дивлячись на чоловіка навпроти. Невже це він? Невже він справді так виглядає? Перед ним стояв виснажений, загублений чоловік із неголеним обличчям та колами під очима, який більше нагадував безхатченка. Роман гірко всміхнувся.

— А хіба це не правда? — запитав він у свого відображення. — Де твої ресторани, де ти, Романе?

Дзеркало мовчало, і він сам відповів на своє запитання:

— Пропив… Подивися на себе. Ким ти тепер став?

Нікчемою, ніким, людиною, яка не змогла врятувати свою сім'ю. Людиною, яка втекла від болю в пляшку. Людиною, яка дозволила алкоголю знищити залишки свого життя. Роман різко відвернувся від дзеркала. Його груди стиснуло від розуміння, що він нічого не вартий і заслуговує на все це. На кожен день самотності, на кожну хвилину болю. Це як те покарання, яке він має нести до кінця життя.

І він не витримав, йому знову захотілося випити. Хоч трохи, щоб замовкли голоси в голові, щоб перестало боліти. Роман згадав комору з медикаментами. Треба знову знайти її, взяти кілька пляшечок медичного спирту. Він розвернувся і рушив коридором та мало не налетів на Інну Борисівну, яка неочікувано виросла прямо перед ним. Вона вже встигла повернулася до будівлі, відправивши швидку з пацієнтом до хірургічного центру Піскуріна.

— Романе, чому ви не в палаті? Може, щось шукаєте? — запитала вона, придивляючись до пацієнта.

— Нічого я не шукаю… захотілося прогулятися, — буркнув він і спробував обійти її.

— Взагалі-то, я вам ще не дозволяла вставати з ліжка, — суворо сказала Інна, продовжуючи стояти на місці.

— Я не ув'язнений… і я прекрасно почуваюся… Тому ви можете мене виписувати.

Інна скептично підняла брову.

— Справді? За вашим виглядом не скажеш, що ви вже вилікувалися. Тому поверніться, будь ласка, в палату і дотримуйтеся усіх рекомендацій. Якщо й справді хочете швидко вилікуватися та повернутися додому.

— Інно Борисівно, послухайте мене, — Роман стиснув щелепи. — Я нікуди не повернуся.

— Ні, це ви послухайте мене. Поки ви перебуваєте в цій клініці, ви є моїм пацієнтом і я відповідаю за ваше здоров'я, — Інна навіть підвищила голос. — Тому ви зараз негайно повернетеся до палати й будете робити все, що вам скажуть.

Роман хотів відповісти щось різке, але раптом перед очима все попливло. Коридор хитнувся. Підлога ніби пішла з-під ніг. Він похитнувся та Інна миттєво опинилася поруч і підхопила його під руку.

— От до чого призводить ваша впертість…— сказала вона, міцніше підтримуючи його.

Роман спробував вирватися, але нова хвиля запаморочення змусила його схопитися за її лікарський халат. Від цього стало ще прикріше.  

— Не хвилюйтеся, усе буде добре, тримайтеся за мене. Тепер повільно йдемо до палати.

Роман вилаявся собі під ніс. Йому нібито полегшало, і він почувався добре. Виходить, це було оманливе відчуття. Але його дратувало навіть не це, а те, що зараз він виглядав слабким в її очах. Він спробував відсторонитися й піти сам, але ноги зрадницьки слабшали. Зрештою дозволив їй відвести себе до палати.

Та, коли до палати залишалося лише кілька кроків, із-за рогу коридору з'явився Валентин Піскурін. Він приїхав до клініки, щоб передати Інні чек і зайвий раз дізнатися новини. Та побачивши Романа поруч з Інною, Валентин помітно примружився.