Розділ 19

Залишившись сама в кабінеті, Інна сиділа в кріслі, розмірковуючи над словами Микити. Він говорив так, наче йшлося не про їхній шлюб, не про їхню клініку, а про якусь звичайну ділову угоду. І ось тепер перед нею стояв вибір. Вона могла залишити все як є. Вдати, що нічого не сталося, і водночас ділити Микиту з іншою жінкою. Жити в брехні та зраді заради збереження сім'ї та бізнесу. А могла подати на розлучення й втратити і коханого чоловіка, і… «Нове життя».

Але найважче було зрозуміти те, як Микита може так легко відмовитися від «Нового життя» — від мрії, яку вони створили разом. Як він може продати свою частку чужій людині й просто піти. Адже Микита завжди жив своєю роботою. Любив клініку не менше, ніж вона сама. Пишався кожним досягненням, радів кожному врятованому пацієнтові. То коли він встиг так змінитися? Чи, можливо, вона просто ніколи не бачила його справжнього?

Інна повільно випрямилася в кріслі. Якщо Микита готовий відмовитися від «Нового життя», то вона — ні. Нізащо. Ця клініка була частиною її самої, і вона не дозволить продати «Нове життя» по шматках. Не дозволить якомусь сторонньому інвестору прийти й розпоряджатися тим, що вони створювали власними руками. Клініка повинна залишитися в її власності. І вона впорається без Микити, без його підтримки, без його порад. Звісно буде важко, але вона зможе. Знайде нових спеціалістів, збере нову команду. І зробить усе можливе, щоб клініка не просто вижила, а стала ще успішнішою. Якщо її сім'я руйнується, то справу свого життя вона зобов'язана зберегти.

Тільки була одна проблема — відсутність грошей. Ще зовсім недавно вона могла без вагань викупити частку Микити, бо мала для того достатньо заощаджень. Та завдяки Арсену тепер її рахунки були порожні. На мить у душі ворухнулося роздратування. Але головне, що син усвідомив свою помилку й попросив вибачення. І вона вже пробачила. Тому зараз треба розмірковувати над тим, де можна дістати гроші, а не над тим, як могло бути чи не бути.

Інна сумно усміхнулася й відкинулася на спинку крісла. Цілком реальний і логічний варіант — взяти кредит. Звичайно, сума буде значною. Банк вимагатиме заставу, фінансові гарантії, детальний бізнес-план. Можливо, доведеться закласти саме «Нове життя». Ризик був, і чималий, незважаючи на те, що клініка стабільно приносить прибуток. Та інших думок поки що не було, тому Інна взяла ручку й почала робити в блокноті нотатки щодо банків, до яких, можливо, звернеться. Саме в цей момент у двері постукали.

— Заходьте, — не відриваючи погляду від блокнота, озвалася вона.

— Добрий день, Інно Борисівно, — до кабінету зайшов Піскурін. — Я тут Микиту Миколайовича шукаю, гадав, що знайду його у вас.

— Ви проходьте, Валентине Анатолійовичу, будь ласка, сідайте, — Інна відклала ручку. — А… Микити якраз немає в клініці.

Піскурін насупився сідаючи у крісло. У нього й так не було настрою після розмови з Романом, а тут ще й зустріч скасувалася без попередження.

— Виходить, даремно я сюди їхав… А у вас усе гаразд?—  Валентин помітив, що Інна була засмучена не менше за нього.

— Та все добре. Чому ви питаєте? — Інна спробувала усміхнутися, вдати легкість.

— Ви виглядаєте якось втомленою...

— Останнім часом роботи багато, — відмахнулася Інна. — Валентине Анатолійовичу, може, кави?

— Ні, дякую, чомусь зовсім не хочеться. У мене сьогодні теж якийсь день невдалий, — Піскурін підвівся. — Ви вже вибачте, а з Микитою Миколайовичем іншим разом зустрінемося.

Та тут Піскуріну в очі кинулися записи у блокноті. Це його насторожило, і він перевів погляд на Інну. За ті роки, які вони співпрацювали, Валентин встиг добре вивчити настрій своїх партнерів. Інна, яка завжди була зібраною, впевненою в собі, усміхненою, зараз виглядала засмучено далеко не через те, що  «роботи багато». Та ще й переглядає інформацію про банки. Інтуїція підказувала, що тут щось не так.

— Інно Борисівно, — Піскурін знову сів у крісло. — У вас якісь проблеми?

— Усі ми маємо свої проблеми, — Інна намагалася зберігати ввічливість, водночас зовсім не бажаючи ділитися тим, що з нею зараз відбувалося. — Але запевняю вас, зі мною усе гаразд.

— Це випадково не пов'язано з клінікою? — Валентин нахилився до столу. — Я можу вам чимось допомогти?

— Навряд чи, — після короткої паузи все ж відповіла вона.

Отож він не помилився, проблеми є. І якщо вони дійсно пов'язані з клінікою, то це погано і для нього. Та й за Інну він справді хвилювався, бо ставився до неї з особливою теплотою і повагою. Йому подобався її характер, подобалося те, як вона виглядала, говорила... Вона, звісно, була значно молодшою за нього, заміжньою жінкою, матір'ю дорослого сина і його партнеркою по бізнесу. Але він і не переходив ніколи межу дозволеного. Не дозволяв собі, щоб особисті симпатії переважали роботу, бо занадто цінував співпрацю з «Новим життям». Проте зараз, дивлячись на її засмучене обличчя, він відчував щире бажання допомогти.

— Інно, — уже без звичної офіційності промовив Валентин. — Розповідайте усе як є.

Інна підвела погляд на Валентина. Можливо, вперше за весь день у неї виникло бажання поділитися своїми переживаннями хоч із кимось. Зазвичай вона не любила говорити про особисте, особливо з партнерами. Але зараз сили тримати все в собі майже не залишилося. То чому б не поділитися наболілим насамперед не з партнером, а з людиною, яку вона добре знає, якій довіряє і яка, можливо, дійсно зможе щось порадити й навіть допомогти. Все-таки Валентин Анатольович — дорослий, розумний чоловік, який знає життя і добре розуміється на людях. Принаймні Інна була в цьому переконана.

— Якщо чесно, Валентине Анатольовичу, я вже й сама не знаю до кінця, що відбувається, — Інна опустила очі. — Усе якось навалилося одночасно. Я дізналася, що Микита мені зраджує і в нього незабаром народиться дитина… тому ми розлучаємося…

Валентин від здивування навіть роззявив рота, але не перебивав.