Розділ 18

Ліля була для Валентина та його дружини довгоочікуваною дитиною. Вони чекали на неї майже десять років. За цей час було все: нескінченні обстеження, невтішні прогнози лікарів, поради змиритися й перестати сподіватися. Але вони не здавалися і одного дня сталося диво. Тому день, коли народилася Ліля, Валентин запам'ятав назавжди й до найменших дрібниць. Він годинами ходив коридором пологового будинку, не знаходячи собі місця від хвилювання. А коли медсестра винесла маленький згорток і, усміхнувшись, сказала:

— Вітаю, у вас донечка.

Він, дорослий і поважний чоловік, не зміг стримати сліз. У ту мить Валентин був найщасливішим батьком у світі. Відтоді все почало обертатися навколо Лілі. Він і його дружина хотіли дати їй усе найкраще: іграшки, одяг, освіту. Але найголовнішим для них було інше — щоб донька росла в любові, почувалася потрібною й захищеною.

Та коли Лілі виповнилося лише дев'ять років, сталося лихо — померла її мати. Валентин ніколи не забуде той день. Маленька Ліля стояла біля труни в чорній сукенці й не могла зрозуміти, чому мама більше не прокидається. А він дивився на свою доньку й мовчки присягався, що зробить усе можливе, аби вона більше ніколи не сумувала.

З того часу Ліля стала для нього всім: його принцесою, його гордістю, його сенсом життя. Валентин працював днями й ночами, будував кар'єру, розвивав власну справу, але завжди знаходив для доньки час. Він не пропустив жодних батьківських зборів, жодного концерту, де Ліля брала участь. Організовував їй незабутні дні народження та новорічні свята. Навіть коли Ліля вступила до університету, Валентин приїхав раніше за всіх і майже дві години чекав біля корпусу. Просто тому, що хотів побачити, як його донька робить свій перший крок у доросле життя. Усе, що він створив за ці роки — усі зароблені гроші, усі досягнення й успіхи — ніколи не було для нього головним. Головною завжди залишалася його донька.

І Ліля відповідала йому тією ж любов'ю. Вона довіряла батькові свої таємниці, ділилася переживаннями, зверталася до нього за порадою. Бо батько був для неї найближчою людиною і головним чоловіком у її житті. Аж доки вона не зустріла Романа. Спочатку зміни були майже непомітними. Ліля все так само любила батька, але тепер дедалі частіше її думки були зайняті іншим чоловіком. У її житті з'явилася людина, якій вона почала довіряти не менше, ніж батькові. І саме тоді Валентин уперше відчув ревнощі.

Йому здавалося, що донька віддаляється від нього, а той особливий світ, який багато років належав лише їм двом, поступово руйнується. Валентин бачив, як усе більше часу Ліля проводить із Романом, як світяться її очі поруч із ним. І він не міг змиритися з тим, що тепер у житті доньки з'явився хтось важливіший за нього. Саме тоді любов батька почала непомітно перетворюватися на болісну одержимість. Остаточним ударом стало весілля Лілі та Романа та її переїзд до свого законного чоловіка.

І все це — незважаючи на те, що Роман був гідним чоловіком, успішним шеф-кухарем, про якого говорили, якого поважали і з яким хотіли співпрацювати. Він відкрив власну мережу ресторанів і впевнено розвивав бізнес. А головне — Роман щиро кохав Лілю. Це було видно в кожному його погляді, у кожному жесті, у тому, як він турбувався про неї. А коли народилася Олеся, Роман та Ліля виглядали найщасливішою родиною на землі.

Валентин усе це бачив. Бачив, що його донька щаслива. Бачив, що Роман її кохає понад усе. Бачив, що вони створили справжню сім'ю. І саме тому його ревнощі здавалися ще більш безглуздими. Він не міг змиритися не з Романом, а з тим, що перестав бути єдиним чоловіком у житті своєї доньки. Уперше за багато років він відчув себе зайвим. Відсунутим убік.

Поступово ці ревнощі перетворилися на ненависть. Валентин зненавидів свого зятя. Не за те, яким той був, а за те, що він з'явився в житті Лілі. За те, що забрав її любов, за те, що зайняв місце, яке Валентин вважав своїм. А згодом у його душі народилося страшне бажання — знищити Романа. Тоді Ліля повернулася б додому, а Олеся росла б поруч із дідусем. Валентин хотів, щоб усе стало так, як було колись.

Та доля розпорядилася інакше. Сталася жахлива аварія, у якій не мали загинути ні Ліля, ні Олеся. У ній мав загинути лише один чоловік — Роман. Але все пішло не так, як планувалося. Валентин втратив найдорожчих, кого мав у житті. Після тієї аварії його ненависть стала ще сильнішою. Він переконав себе, що в усьому винен саме Роман, що саме через нього загинули Ліля та Олеся. І тоді Валентин почав мститися. Крок за кроком він нищив усе, що належало Романові.

Знищив ресторани, позбавив його справи всього життя. Та Роман тоді не боровся і не намагався чинити опір, щоб зберегти своє. Бо він перебував у полоні власного горя і звинувачував себе в загибелі дружини й доньки. Він втратив інтерес до життя, і те, що відбувалося довкола, було йому байдужим. Саме цього Валентин і прагнув. Він понад усе хотів бачити Романа зламаним, самотнім, спустошеним. Хотів, щоб той страждав щодня так само, як страждав він сам. Бо у світі Валентина винним був лише Роман. Хоча правда була зовсім іншою. Роман не був винен. І та аварія не була спричинена необережністю. Водій лісовозу навмисно порушив правила дорожнього руху.

Валентин знав правду. Знав, хто насправді винен у тому, що сталося, але відмовлявся це визнавати. Він заперечував її не лише перед іншими — він заперечував її перед самим собою. В усьому винен Роман, і ця брехня стала його єдиною реальністю. Якщо колись він бажав смерті своєму зятеві, то тепер — ні. Тепер він хотів, щоб Роман жив. Жив довго і щодня звинувачував себе у загибелі дружини й доньки. Щоб нестерпно страждав, опускаючись дедалі нижче. Саме такого покарання, на думку Валентина, заслуговував Роман. І найголовніше — Роман ніколи не повинен був дізнатися правду. Не повинен був навіть запідозрити, що трагедія, яка зруйнувала його життя, на совісті іншої людини.

Натомість Роман і справді ніколи не замислювався над причинами холодного ставлення тестя до себе. Він бачив неприязнь Валентина, помічав його відстороненість, але не намагався шукати в цьому прихованого сенсу. Розумів, що його тесть має складний характер і надто сильно прив'язаний до своєї доньки. Але навіть уявити не міг, наскільки глибокою була та прив'язаність. Він просто кохав свою дружину, обожнював доньку. Багато працював, щоб забезпечити свою родину всім необхідним, робив усе для того, щоб вони були щасливими. І не надавав особливого значення неприязні тестя. Він був переконаний, що з часом усе налагодиться. Що Валентин прийме його, що вони навчаться бути родиною. Але…