Розділ 17

— Доброго дня, хлопці! — привіталася Людмила Євгенівна, зайшовши до палати, де лежав її племінник.

Платон Гнатович, який саме сидів на своєму ліжку й переглядав газету, одразу відклав її вбік. При вигляді такої симпатичної та доглянутої жінки він помітно пожвавішав.

— О-о-о, яка гарна жіночка завітала до нашого чоловічого царства! — урочисто промовив він, випроставши спину. — А я вже думав, що про нас тут зовсім забули.

— Та хіба про вас можливо забути? — усміхнулася йому Людмила.

— Ну, звісно, що неможливо, особливо про мене, — у Платона Гнатовича ще виразніше піднявся настрій. — Бо Роман увесь час мовчить, наче партизан, а я підтримую культурне життя нашої палати.

Людмила Євгенівна засміялася, і навіть Роман ледь помітно скривив губи в подобі усмішки.

— Бачите? — гордо заявив Платон Гнатович. — Уже двох людей розвеселив. Можна записувати в медичну картку як лікувальну процедуру.

— Тоді вам треба зарплату платити, — підхопила жарт Людмила Євгенівна.

— Нарешті знайшлася людина, яка мене цінує! — Платон Гнатович театрально приклав руку до серця. — А то лікарі тільки уколи та пігулки пропонують…

Поки Платон Гнатович продовжував жартувати, Людмила Євгенівна підійшла до Романа. Відразу поправила ковдру, яка, на її думку, лежала неправильно.

— Не холодно тобі? — запитала племінника.

Роман важко зітхнув, але все ж стримано відповів:

— Мені не холодно.

Потім вона дістала з пакета фрукти, домашнє печиво і поклала все це на тумбочку.

— Ось, я всяких смаколиків тобі принесла, — Людмила Євгенівна відділила трохи печива та бананів і простягнула Платону Гнатовичу. — І ви пригощайтеся. До речі, печиво сама готувала.

— Та ви не тільки чарівна жінка, а й господиня хороша. Мрія кожного чоловіка, — Платон Гнатович скуштував печиво. — Смачно… Дуже смачно…

— Ви змушуєте мене червоніти, — відмахнулася Людмила і знову перемкнулася на племінника. —Тобі чаю треба більше пити і спати. А то виглядаєш якось пом'ято… Точно все гаразд?

— Тітко, зі мною усе добре, — Роман роздратовано потер перенісся. — Прошу тебе, припини зі мною цюцюкатися. Мені вже сорок років, якщо ти забула...

— Я чудово пам'ятаю, — Людмила Євгенівна вдала, ніби не образилася, — але скільки б років тобі не було, а я завжди буду про тебе турбуватися.

Роман стиснув щелепи. Він-то розумів, що її турбота була щирою, але саме ця турбота зараз дратувала його найбільше. Вона нагадувала про його слабкість. Про те, що він не впорався. Тим паче вчора, коли знайшов спирт. Йому й зараз хотілося випити склянку коньяку, а не їсти печиво з чаєм. Йому хотілося зібратися, послати усіх куди подалі й покинути клініку. Сказати тітці, щоб вона не лізла у його життя, не вказувала, що робити. Але разом із цим десь у глибині душі він був їй вдячний за те, що вона знайшла його, привезла сюди. Отож, він ще комусь потрібен, його ще люблять і йому ще є заради кого жити. Та визнати це було неймовірно складно. Та й чи заслуговує він узагалі на нове життя?

Тим часом Людмила Євгенівна повністю опанувала себе й, відкинувши досаду, сказала:

— Сьогодні ж така чудова погода. Тому… просто гріх сидіти в палаті.

— А знаєте, ви маєте рацію, — Платон Гнатович глянув у вікно.

— От і я про це. Вам обом варто прогулятися.

— Підтримую! — миттєво погодився Платон Гнатович. — Я вже давно не був на свіжому повітрі.

— Нікуди я не піду, — натомість Роман навіть не підняв голови.

— Підеш, — наполягала тітка, — організму потрібне свіже повітря.

Роман важко зітхнув. Він хотів знову заперечити, але, помітивши, що тітка засмутилася, вирішив погодитися. Врешті-решт вона для нього старається. А він і справді поводиться тут як мала дитина. Йому навіть зробилося ніяково. Тому підвівся з ліжка, але у нього запаморочилося в голові, і він знову сів.

— Я б залюбки, але ж ви самі бачите — ноги мене не тримають, — від цієї безпорадності йому вперше навіть стало страшно.

Натомість Людмила Євгенівна не розгубилася і швидко підвезла до ліжка візок, який стояв у кутку:

— Ось… Сідай…

— Ні, — заперечив Роман, бо це ще гірше.

— Романе, ну як тобі не соромно, — втрутився Платон Гнатович. — Тітка старається для тебе, а ти поводишся як…

Чоловік не договорив, а лише махнув рукою. У цю хвилину йому стало більше шкода саму Людмилу, ніж Романа, який, на його думку, поводився надмірно, навіть подекуди егоїстично.

— Добре, — Романові й справді стало соромно, і він не став більше заперечувати.

Уже хвилин за десять Людмила Євгенівна котила візок стежкою, яка тягнулася між дубами та соснами, що росли на території клініки «Нове життя». Платон Гнатович крокував поруч, обговорюючи з Людмилою погоду, лікарню, а потім вони перемкнулися на кумедні історії з життя. Роман мовчав. Йому було байдуже до того, про що вони говорять. Ти паче до того, як світить сонце, як співають птахи — на красу природи взагалі. Усе це наче існувало в якомусь іншому світі, до якого він більше не належав. Тому він просто дивився перед собою порожнім поглядом.

Повз них пройшли молоденькі медичні сестри, які крадькома подивилися в бік Романа. Помітивши це, він відвернувся, бо прекрасно розумів, як виглядає збоку. Дорослий чоловік в інвалідному візку. Неголений, виснажений, зламаний. Люди дивилися на нього і бачили лише одне — жалість. Іншого він давно не викликав. Втім, його це вже не хвилювало. Нехай думають що хочуть. Нехай жаліють. Нехай засуджують. Йому нічого втрачати. Він і так втратив не тільки свою сім'ю, а й те, що робило його особистістю.

Заплющив очі, з болем згадуючи той день, коли виграв свій перший престижний кулінарний конкурс. Пам'ятав оплески, захват журі, те відчуття, коли увесь світ лежить біля твоїх ніг. А потім були нові перемоги, фестивалі, телевізійні проєкти, майстер-класи, запрошення від найкращих ресторанів країни. Його ім'я знали в кулінарних колах. Його поважали, його цінували, і найголовніше — він любив свою справу по-справжньому. Він був одним із найкращих шеф-кухарів країни.