Розділ 14

Вкотре переконавшись, що Арсен поза небезпекою, Інна нарешті дозволила собі залишити його палату. Звісно, попереду ще чекали обстеження та непроста розмова, але найстрашніше вже минуло. Та їхати додому в пусту квартиру їй не хотілося, і тому вона вирішила цю ніч провести у лікарні. Повернувшись до кабінету, Інна зачинила двері й важко опустилася в крісло. Саме зараз вона могла нарешті подумати. Осмислити все, що сталося, і зрозуміти, що змусило сина піти на такий крок.

За висновками Микити, найімовірніше, Арсен уперше спробував наркотичну речовину на тій вечірці й перебрав із дозою. Їй і самій хотілося в це вірити. Але навіть якщо це правда, то найбільше її непокоїло інше запитання: що відбувалося в житті їхнього сина такого, чого вони з Микитою не помітили? Інна потерла скроні. У голові спливали десятки припущень і спогади про зниклі гроші з її рахунку. Як Арсен міг взагалі так вчинити з нею? Зняти усі кошти без її відома. Він міг би просто підійти до неї і все розповісти чесно. І вона б без вагань допомогла, вирішила б усі його проблеми. Думки почали плутатися, і саме в цю секунду двері її кабінету різко відчинилися.

Інна здригнулася від несподіванки. На порозі стояв чоловік у лікарняній сорочці. Точніше, він майже висів на дверній рамі, намагаючись втримати рівновагу. Кілька секунд вона просто дивилася на нього, не розуміючи, хто це. Лише за мить упізнала…

— Роман! — вихопилося в неї.

Роман зробив крок уперед і мало не перечепився через власні ноги.

— Романе! Що ви тут робите? -- Інна миттєво підвелася з крісла

— А ось ви де... — пробурмотів він.

Його слова звучали нечітко, очі були почервонілі, рухи невпевнені, а обличчя неприродно розслаблене. Інна відразу насторожилася. Щось було не так, і вона швидко підійшла ближче, побоюючись, що він зараз упаде.

— Вам погано? — запитала, придивляючись до нього.

Роман усміхнувся якоюсь дивною, безпорадною усмішкою.

— Не знаю...

Від нього раптом повіяло різким запахом спирту. Інна здивовано відступила. Може, вона помиляється? Але ні, запах був цілком виразним.

— Ви ж п'яні…

— А від вас нічого не приховаєш, — Роман сперся рукою на край її столу, піднявши на неї затуманений погляд.

— Звідки ви взяли спиртне? — голос Інни став жорсткішим.

Роман лише похитав головою, наче саме запитання вимагало надто великих розумових зусиль.

— Не пам'ятаю...

Він спробував зробити ще крок і остаточно втратив рівновагу. Інна ледве встигла підхопити його під руку.

— Обережно!

Роман важко повис на ній. У цей момент вона вже не відчувала ні шоку, ні втоми після безсонної ночі. Усі її думки зосередилися на одному: як пацієнт зміг напитися, перебуваючи в клініці? І хто йому в цьому посприяв? Допомогла йому сісти на диван, що стояв біля стіни, і він одразу почав щось нерозбірливо бурмотіти. Слова плуталися між собою, думки перескакували з одного на інше. То він згадував Карпати, то говорив про якусь зустріч, то раптом починав просити вибачення перед кимось невидимим. Інна навіть не намагалася його перебивати — зараз це було марно. У такому стані він навряд чи сказав би щось зрозуміле, а якщо й сказав би, то не факт, що це була б правда. Набагато більше її хвилювало інше: скільки саме він випив і яких наслідків чекати? Мовчки підійшла до столика, узяла графин з водою і налила її у склянку. Повернулася до дивана, простягнула її Романові:

— Пийте.

Роман слухняно взяв склянку, частину води розхлюпав на себе, але все ж зробив кілька ковтків.

— Романе, подивіться на мене, — вона присіла поруч. — Вас нудить?

Він похитав головою.

— Голова паморочиться?

— Трохи...

Інна перевірила пульс. Потім оцінила колір шкіри, дихання, реакцію зіниць. Попри сп'яніння, стан поки що не виглядав критичним. Однак залишати його без уваги було не можна. Особливо після нещодавно пережитої «білої гарячки». Роман важко видихнув, заплющив очі й відхилився на спинку дивана.

— Я втомився...

— Вірю, — відповіла Інна, підвелася, підійшла до робочого столу й натиснула кнопку внутрішнього зв'язку: — Кіро, зайдіть до мого кабінету і покличте з собою Тимура, будь ласка.

За кілька хвилин Кіра вже зайшла до кабінету. Медбрат мав підійти трохи згодом. Та Кіра не встигла про це повідомити лікарку, бо була надто здивована, побачивши тут Романа. Та вже за мить вона опанувала себе, з усіх сил намагаючись зберегти звичний вираз обличчя, щоб Інна Борисівна нічого не помітила.

— Кіро, ви не знаєте, як так могло статися, що пацієнт опинився в такому стані? Як він зміг роздобути спирт? — запитала Інна без будь-яких потаємних думок.

— А я… не знаю… — Кіра запнулася, але відразу додала: — Інно Борисівно, я щойно була у службовому кабінеті. Так там усе зачинено, нічого підозрілого… Я певна, це хтось сторонній приніс… випивку. Схоже, наш пацієнт зовсім не хоче лікуватися…

— Усе можливо, — кивнула Інна. — Але годі балачок. Потрібно відвести його до палати й повідомити чергового лікаря. Нехай його огляне і спостерігає протягом ночі.

— Гаразд, Інно Борисівно, — Кіра підійшла до Романа.

Вона глянула на пацієнта: той уже дрімав і взагалі не розумів, про що тут розмовляють. Навіть якщо він щось раптово і скаже, то навряд чи Інна Борисівна стане його слухати.

— Я допоможу вам дістатися палати, — сказала вона й, узявши його під руку, стала підіймати.

— Я сам можу йти... — буркнув Роман і піднявся з дивана, але перечепився, і з його кишені випали пляшечки зі спиртом.

Інна нахилилася, підняла одну з них. Це був медичний спирт — той самий, який є в їхній клініці, а не принесений з вулиці. Тепер вона не сумнівалася, що спирт узяли з їхнього службового кабінету. Погляд Інни повільно піднявся й зупинився на Кірі, яка стояла неподалік.

— Звідки в пацієнта це? — холодно запитала вона.

Кіра здивовано кліпнула очима.

— Чесно, Інно Борисівно, гадки не маю. Може, десь знайшов.