Розділ 13

Вночі Роман зненацька сів на ліжку, важко хапаючи ротом повітря. Серце шалено калатало, а лікарняна сорочка прилипла до спини від холодного поту. Йому знову наснився той самий сон, від якого він ніяк не міг утекти вже протягом року...

Той день починався звичайно. Він збирався у відрядження до Карпат, щоб подивитися, як просувається будівництво його нового проєкту — ресторану з видом на гори.

— Знову їдеш? — якось засмучено тоді перепитала Ліля, його дружина, спостерігаючи, як він кладе останню річ до валізи.

— Мушу, котику, — відповів Роман, підійшов, обійняв її за талію й потягнув до себе. — Але за тиждень я повернуся, і ми обов'язково кудись сходимо разом. Обіцяю.

Він поцілував її. Ліля відповіла, а потім якось серйозно відсторонилася від нього і сказала:

— Ми можемо поїхати разом. В Олесі ж уже канікули… Я зараз швидко зберу речі, — заметушилася вона. — Ми тобі заважати не будемо. Поки ти працюватимеш, ми гулятимемо, відпочинемо. А ввечері будемо всі разом. Хіба це не чудова ідея?

— Згода. Донька у нас любить мандрувати, — він усміхнувся, радіючи. — І чому я сам цього не запропонував… Ти вже вибач, котику. А зараз — мерщій збиратися!

Він тоді й справді зрадів, що вони проведуть цей тиждень разом, адже останнім часом у нього роботи було чимало, і на родину майже не залишалося часу. Тому пропозиція Лілі здавалася такою вдалою і ця поїздка передбачала не лише розв'язання робочих питань, а й сімейний відпочинок — хоча б на тиждень.

Дорога спочатку була легкою і безтурботною. Олеся сиділа на задньому сидінні й розповідала про картину, яку планувала намалювати на наступному занятті художнього гуртка.

— Я хочу намалювати космос…

— Колись ти обов'язково станеш відомою художницею, — зауважив він, поглядаючи на доньку в дзеркало заднього виду.

— Мама — дизайнер, тато — шеф-кухар, а я — художниця…

У салоні лунав сміх. А потім усе раптом змінилося за одну мить. З вузької лісової дороги, майже не пригальмувавши, просто перед їхнім автомобілем вискочив великий лісовоз. Він різко виїхав на головну трасу, повністю перегородивши смугу руху. Роман інстинктивно вдарив по гальмах, намагаючись вивернути кермо, щоб об'їхати перешкоду… та зіткнення було неминучим.

Прогримів потужний удар. Колоди посипалися на кузов легковика. Метал зі скреготом зім'явся, лобове скло вибухнуло тисячами уламків. Подушки безпеки спрацювали, але вони не врятували життя найрідніших. Час ніби зупинився...

Роман притис долоню до грудей. Здавалося, серце ось-ось розірве ребра зсередини. Спогади не відступали, пам'ять не знала жалю. Біль щосекунди ще сильніше накочував хвилями, стискаючи горло й груди. Перед очима знову і знову стояло обличчя Лілі, лунав сміх Олесі й той... скрегіт металу, крики й темрява. Роман затулив вуха долонями, щоб не чути тих звуків, заплющив очі, щоб нічого не бачити перед собою. Але це не допомагало. Повільно підвівся та у голові запаморочилося, тому сперся рукою об тумбочку. Кілька секунд нерухомо постояв, перечекав, поки запаморочення відступить.

Поглянув у бік Платона Гнатовича — той поворухнувся, але не прокинувся. Намагаючись його не розбудити, Роман зробив крок до дверей, потім ще один і нарешті вислизнув у коридор, безшумно зачинивши за собою двері. У коридорі було напівтемно й тихо. Тримаючись за стіну, він пішов навмання.  У голові билася лише одна думка — випити. Його погляд безцільно блукав зачиненими дверима кабінетів. Десь за ними могли зберігатися медикаменти, здатні бодай на мить допомогти йому провалитися в забуття, втекти від себе самого.

Звернувши у черговий коридор Роман так і не помітив Кіру, яка проходила повз і одразу зрозуміла, що може шукати пацієнт. Як досвідчена медсестра, вона не раз бачила цей характерний, гарячковий погляд пацієнтів, які шукають спосіб приглушити абстинентний синдром або душевний біль. Звичайно, що самим лише лінійним оглядом коридорів він нічого не знайде — усе спиртовмісне тримається під суворим замком.

Кіра призупинилася і почала спостерігати за Романом. І тут миттєво в її голові склався чіткий, хоч і неприємний план подальших дій. Тому прокрутивши у голові усе ще раз глибоко вдихнула, відкинула зайві емоції, зробила стурбований вираз обличчя й рішуче підійшла до Романа.

— Ви що тут робите? — обурено запитала вона, навмисно підвищивши голос, щоб надати своїй появі офіційності.

— Не спиться... — Роман важко підвів на неї очі. — Душа болить.

— Не спиться? — продовжила Кіра вже звичним для персоналу сварливим тоном. — Вам категорично заборонено самому ходити коридорами. Ви ледве на ногах стоїте! Ходімо, я відведу вас назад до палати.

Вона взяла його під руку, а він не став заперечувати, бо був не в тому стані, щоб встановлювати свої правила. Вони повільно повернули назад, але… зовсім не до палати, а в бік службового кабінету.

— Ой... — раптом промовила Кіра, ніби щось згадала. — Я ж зовсім забула. Постійте тут, а я зараз…

Не сказавши більше ні слова, вона відімкнула двері кабінету й, залишивши їх привідчиненими, зайшла всередину. Роман застиг, придивляючись за діями Кіри, яка навмисно повільно відімкнула металеву шафу, знаючи, що кожна пляшечка зі спиртовим розчином зараз відбивається в його голодних очах. Потім так само демонстративно зачинила дверцята, повернула ключ і сховала його до кишені свого медичного костюма. Усе було зроблено чітко й напоказ, щоб Роман зрозумів що і де знаходиться. Одним словом -- паска спрацювала.

— Ходімо до вашої палати, — сказала Кіра, знову беручи Романа під руку й стаючи так, щоб кишеня з ключами залишалася в нього на виду.

Вже за кілька хвилин вона допомогла йому сісти на його лікарняне ліжко. Опустила погляд — ключі все ще були в кишені. Роман так і не наважився викрасти їх дорогою, хоча вона навмисно сповільнювала крок і затримувалася біля дверей.

 «Невже у нього забракло сміливості?» — майнула думка, але Кіра відразу її відкинула. Залежність сильніша за страх, йому просто потрібен поштовх. Тому не вагаючись вона нахилилася, ніби хотіла щось дістати з-під ліжка. Ключі з тихим брязкотом вислизнули з кишені й упали на підлогу. Вона вдала, що нічого не помітила.