Розділ 12

Нарешті стан Арсена вдалося стабілізувати. Його дихання стало рівним, а серце працювало без небезпечних перебоїв. Та Микита з Інною все одно не відходили від нього. У цей момент вони обоє відчували себе безсилими. Інна увесь час сиділа біля ліжка сина та стискала його долоню обома руками, не відпускаючи ні на мить. А Микита вкотре переглянув результати аналізів та звернувся до медичної сестри, яка теж перебувала тут, у палаті інтенсивної терапії.

— Ми з Інною Борисівною ненадовго вийдемо, а ви контролюйте тиск. Якщо буде найменше відхилення, одразу кличте нас.

— Добре, Микито Миколайовичу.

Він поклав папери на тумбочку, а потім підійшов до Інни.

— Інно… — Микита обережно торкнувся її плеча. — Треба вийти, поговорити.

Вона не одразу відреагувала. Лише за кілька секунд повільно підвелася і вийшла з палати слідом за ним у коридор. Після всіх тих новин, після хаосу вечірки та напруги реанімації вона почувалася настільки виснаженою, що,  здавалося,  зараз не втримається на ногах і впаде. Тому сперлася рукою об стіну.

— Як… — її голос зірвався. — Як ми могли не помітити, що в Арсена проблеми… Мабуть, настільки серйозні, що він не витримав і нанюхався тієї гидоти. Це наша вина, що ми не вгледіли.

— Які б проблеми у нього не були, ми їх вирішимо, — сказав у відповідь Микита. — Тішить одне: він все-таки не є наркозалежним. Судячи з аналізів, він уперше вирішив спробувати і… невдало. Якби ми не поспіли вчасно…

Він замовк, опустивши голову. Уперше за довгий час Микита не знав, що сказати далі. Бо мав визнати, що Інна мала рацію, говорячи про те, що це їхня вина, що не догледіли. Вони щодня рятують людей від передозувань, залежностей, депресій. Помічають найменші симптоми у кожному пацієнті, але вдома — прогледіли стан здоров'я найріднішої людини.

— Микито Миколайовичу, — до них підійшла медсестра, — ви терміново потрібні у п'ятій палаті.

— Добре, Галино, я зараз підійду, — відповів Микита, а потім звернувся до Інни: — Не хвилюйся, я певен, що все налагодиться. Потім ми ще з тобою поговоримо. Гаразд?

Інна кивнула і знову зібралася заходити до палати сина, коли помітила, як коридором Мар'яна Іванівна на візку перевозить Романа із реанімаційної палати у звичайну. Він, взагалі-то, хотів піти сам, не те що до іншої палати, а взагалі з лікарні, але не зміг. Бо слабкість у тілі та запаморочення у голові ще відчувалися. Тому мовчки дозволяв іншим вирішувати за нього і мовчки боровся із бажанням випити. Бо це бажання не відпускало ні на хвилину. Йому здавалося, що всередині нього палало багаття, яке можна було загасити лише алкоголем. А найголовніше — хотілося позбутися спогадів, які не відступали, не залишали його ні вдень, ні вночі.

— Як у вас справи, Романе? — запитала Інна та спробувала посміхнутися до пацієнта, але не вийшло.

Роман нічого не відповів, лише ковзнув по ній трохи зацікавленим поглядом і знову приплющив очі. Говорити не хотілося. Натомість Мар'яна Іванівна кинулася розповідати, що і як.

— Та вже значно краще, Інно Борисівно. Тиск тримається, пульс рівний. Щойно Кірочка перевіряла. Тільки слабкий дуже. Хотів сам до палати йти. Та коли з ліжка підвівся — одразу в голові запаморочилося, — Мар'яна Іванівна зітхнула й додала: — Упертий чоловік.

— Апетит є? — Інна уважніше придивилася до пацієнта.

— Майже нічого не їсть, — знову замість Романа відповіла санітарка. — Бульйону трохи з'їв, чаю випив. І весь час мовчить. Дивиться кудись у вікно або в стелю. Питаю у нього, чи болить щось, а у відповідь — тиша.

— Зрозуміло, — кивнула Інна. — Везіть його до палати. Я зайду пізніше, огляну.

І вона пішла до сина, ловлячи себе на думці, що цей мовчазний пацієнт хвилював її дедалі більше. Навіть зараз, коли сімейні проблеми були понад усе. Та не стала більше замислюватися над цим, а повністю перемкнула свою увагу на Арсена.

Тим часом Мар'яна Іванівна покотила візок далі коридором. До палати залишалося кілька метрів, коли Роман раптом запитав, але так, наче байдуже:

— А давно у вас Інна Борисівна працює?

— Ой, так вона ж власниця цієї клініки! — Мар'яна Іванівна аж засяяла, бо виникла можливість поговорити. — Вона разом із чоловіком її відкрила... уже давно. Та ви не хвилюйтеся, Романе Олександровичу, вони вас швидко вилікують. Тут і не таких на ноги ставили.

— Я не про це питав, — скривився він і потер скроню.

— А що саме вас цікавить? — санітарка тихенько хихикнула.

— Та так, нічого…

Натомість Мар'яна Іванівна озирнулася, перевіряючи, чи нікого немає поблизу, і нахилилася ближче до нього, понизивши голос до шепоту:

— Інна Борисівна — чудова людина... Та останнім часом їй нелегко. Син хворіє... Та й удома, кажуть, не все гаразд... чоловік зраджує. 

Роман у відповідь тільки покивав головою. Його зовсім не цікавили чужі плітки. Мало того, він їх відверто не любив. Але зараз чомусь слухав уважно. Можливо, тому що йшлося про Інну Борисівну. Про жінку, яка дивилася на нього не як на проблемного пацієнта чи алкоголіка, а як на людину. У тілі знову занило, і він відкинув думки про Інну. Яка йому, зрештою, різниця до її життя? У нього вистачало власних проблем.

Мар'яна Іванівна відчинила двері до палати на два ліжка й завезла візок всередину. На одному із ліжок уже лежав літній пацієнт, який виглядав доглянуто і охайно, навіть зараз перебуваючи в лікарні. На тумбочці біля нього лежали окуляри в дорогій оправі, а поруч — акуратно складена газета та новенький смартфон. Але насамперед, що впадало в око — це масивний золотий перстень на пальці правої руки.

— Ну, що ж, Платоне Гнатовичу, приймайте напарника Романа Олександровича, — бадьоро повідомила Мар'яна Іванівна дідусеві, підкотивши візок до ліжка.

Роман лише коротко кивнув у знак вітання, а санітарка уже взялася до справи. Допомогла Романові підвестися, вклала у ліжко, поправила ковдру.