Розділ 11

Микита та Інна мовчки зайшли на подвір'я через настіж відчинену хвіртку. В очі відразу кинувся величезний басейн із блакитною підсвіткою, що знаходився праворуч від головного входу у будинок та навколо якого зібралася молодь, яка веселилася на повну. Вони голосно сміялися, танцювали, розпивали алкогольні коктейлі, а хтось навіть серед них із криком стрибав у воду просто в одязі… Одним словом тут панувала атмосфера людей, які стирали межі дозволеного, а відчуття безкарності робило їх майже безсмертними у власних очах.

— Вони навіть не розуміють, наскільки небезпечним є вживання он такої гидоти… хоча більшість із них напевне навчаються на медичному, — сказала Інна, спостерігаючи, як зовсім юний хлопець тремтячими руками висипав на скляний столик білий порошок.

— Для них це просто розваги, — похмуро відповів Микита. — Поки хтось не помирає…

Вони разом пройшли крізь натовп шукаючи очима Сашка і водночас Арсена. Микита був переконаний, що їхній син знаходиться саме тут. Інні навпаки важко було сприймати реалістично те, що Арсен міг опинитися серед цих людей і тим паче вживати алкоголь чи наркотики. Він не раз обіцяв їй, що ніколи не стане на такий шлях. І вона йому вірила, бо як інакше, коли йдеться про власну дитину?

Проте гучна музика нестерпно била по скронях, а різкий запах алкоголю, сигаретного диму заважав вільно дихати. Якийсь хлопець із розгону зачепив Микиту плечем.

— Дивись, куди йдеш, — кинув хлопець роздратовано, навіть не підводячи очей.

Та Микита не розгубився, а різко вхопив його за руку:

— Ти тут Сашка бачив? — його голос прозвучав настільки суворо, що хлопець миттєво протверезів.

— Якого Сашка?  Не знаю я ніякого Сашка…

Довкола вже починали озиратися.

— А ви хто взагалі такі? — почулося з боку басейну.

— Чиїсь батьки, мабуть, — фиркнула дівчина з келихом у руці й уїдливо додала: — І схоже, у когось сьогодні будуть великі проблеми. Вечір морального виховання...

Почувся п'яний сміх, та Інна, не звертаючи на це жодної уваги, вкотре озирнулася й нарешті побачила Сашка, друга її сина. Він сидів на низькому дивані біля басейну, розвалившись між двома дівчатами тримаючи у руках сигарету. Його брендова сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, а погляд здавався каламутним і розслабленим. Він щось палко намагався розповісти, навіть не помічаючи, що перед ним уже стоять батьки Арсена. Та коли хлопець підвів очі — п'яна усмішка на мить застигла на його вустах.

— О-о… — протягнув він.

Інна дивилася на друга сина так, ніби бачила його вперше. Її серце стискалося від болю й шоку. Натомість Микита не дав Сашкові договорити.

— Де Арсен? — жорстко перебив він.

— Микито Миколайовичу, та ви розслабтеся і приєднуйтеся до нас. Ми сьогодні святкуємо успішне закриття сесії… — Сашко удав, ніби не зрозумів питання.

— Я востаннє питаю. Де. Арсен? – Микита роздратовано нахилився до нього.

— Я звідки знаю, де він… — Сашко нервово всміхнувся. — Я ж не нянька йому, щоб слідом бігати.

Це роздратувало Микиту ще сильніше і він був готовий схопити хлопця за комір сорочки та стримався, відвернувся.

— Микито, пішли… - Інна взяла його за руку. – Може Арсена і справді тут немає.

Вони відійшли від дивана й ледве не налетіли на дівчину в короткій сукні, яка якось несміливо підійшла до них. Інна одразу збагнула за виразом її обличчя, що та хоче про щось сказати.

— Ти знаєш, де Арсен? — запитала вона.

Дівчина нічого не відповіла, лише кивнула в бік будинку, даючи зрозуміти, що хлопець там. Інна подякувала й швидко рушила за Микитою, який уже прямував до входу. Усередині будинку було ще гірше, ніж надворі. Крім сигаретного диму й алкогольного перегару, тут на додачу шалено миготіла світломузика, сліплячи то червоними, то синіми спалахами. Здавалося, навколо ніхто вже не контролював ні себе, ні ситуацію. Інна з тривогою вглядалася в натовп, намагаючись відшукати сина, коли раптом збоку почувся галас. Біля заставленого пляшками столика якийсь хлопець зігнувся навпіл, заледве тримаючись на ногах. Його друзі не надали цьому ніякого значення, хоча йому дійсно було зле.

— Розступіться! — гримнув Микита до молоді.

Вони з Інною миттєво підбігли до хлопця. Обидва чітко бачили: він потребує допомоги. І насамперед вони як лікарі не могли пройти повз. Микита підхопив його під руку, вивів на терасу й допоміг сісти на стілець. Інна слідом винесла склянку води.

— Що ти приймав? — коротко запитав Микита, перевіряючи пульс.

— Я просто… здається, перепив… — пробурмотів той собі під ніс. — Мені вже нормально…

— Нормально? Та в тебе алкогольне отруєння! — Микита похмуро глянув на нього, дістаючи з кишені телефон. — Треба викликати швидку, тебе необхідно госпіталізувати.

— Ні! — хлопець підхопився зі стільця. — Не треба! Батьки дізнаються… Не треба швидку!

Хлопець уперто відмахнувся від них і, хитаючись, поплентався назад у будинок, ніби нічого й не сталося. Микита хотів кинутися слідом, але той поспіхом розчинився в натовпі, чітко давши зрозуміти, що жодної допомоги приймати не збирається.

— Микито, я бачу Арсена! — вигукнула Інна і кинулася назад у будинок, Микита рушив за нею.

Арсен сидів на підлозі біля стіни, безсило опустивши голову. Його очі були напівзаплющені, зіниці неприродно розширені, а дихання — важке й уривчасте. Поруч валялися розсипана біла порошкоподібна речовина, перевернута склянка та якісь таблетки без блістера.

— Господи… — ледве чутно видихнула Інна.

Микита зблід так само різко, як і його дружина. В очах обох батьків застиг безпорадний жах — той самий, який переживає кожен із батьків, коли бачить, що з його дитиною сталося щось страшне.

— Арсене! — вони кинулися до сина й упали перед ним на коліна.

Хлопець не реагував. Його голова безсило мотнулася набік. Микита схопив сина за плечі, намагаючись докликатися, але Арсен залишався непритомним. Інна тремтячими пальцями торкнулася його шиї, намацуючи пульс.