Розділ 10

— Інно… це не те, що ти подумала, — Микита майже одразу опанував себе. — Катя… тобто Катерина Василівна лише невдало пожартувала. Ти ж знаєш її характер…

Микита говорив поспіхом, намагаючись виглядати зібрано, навіть трохи недбало, ніби вся ця ситуація була і справді якимось безглуздим непорозумінням. Він навіть відійшов у бік, демонстративно тримаючи дистанцію від Каті, наче вона насправді нічого для нього не означала. Натомість Інна  так і мовчала, так і стояла нерухомо, бліда, розгублена, дивлячись то на чоловіка, то на жінку поруч з ним. У голові шуміло і вона ніяк не могла відійти від шоку. Слова Микити звучали десь віддалено, незрозуміло. А от Катя дивилася на Микиту з явною образою та обуренням.

— Отож я пожартувала? — перепитала вона. — Ти серйозно зараз це говориш…

— Катю, не починай… — швидко перебив її Микита, кидаючи на неї попереджувальний погляд.

— Ні, Микито, ти продовжуй! —  Катю вже не можна  було зупинити і її голос буквально тремтів від емоцій. — Розкажи ще, що між нами нічого не було!  Але… те, що я вагітна — це не жарт!  І ця дитина від тебе!

— Катю, заспокойся…-- Микита різко зблід.

— І знаєш, що Інно, - Катя тепер зосередилася на ній, -- я тобі більше скажу. Мої старші доньки теж від твого чоловіка!

Після цієї новини Інні здалося, що земля йде  з-під ніг і що вона зараз втратить свідомість. Микита це помітив і швидко підійшов, але не до дружини, а до коханки й крізь зуби прошипів:

— Припини. Ти зараз говориш те про що потім будеш шкодувати…

— Шкодувати? — Катя нервово засміялася, у її очах блиснули сльози. — Ти ж говорив, що хочеш розповісти їй правду. Ти ж казав, що втомився удавати, що між нами нічого немає?! Ти ж обіцяв…

Вона виглядала такою розчарованою, що ще трохи і вже просто не стрималася та щосили дала йому ляпас. Розвернулася й побігла до клініки. Микита сіпнувся від несподіванки, і хотіло було кинутися за нею.

— Катю! — вигукнув услід.

Та зробив лише кілька кроків і… зупинився. Повільно повернувся до дружини, яка стояла позаду бліда, приголомшена, зі слізьми на очах.

— Інно, послухай мене… усе не так просто… — Микита підійшов ближче до неї. — Я давно хотів тобі все пояснити. Тільки не знав як…

Він говорив щось іще. Виправдовувався, пояснював. Казав про помилки, про те, що все зайшло надто далеко. Та Інна майже не чула його. Розуміла тільки одне, що її родина вже давно почала руйнуватися, а вона цього не помічала. А може не хотіла помічати. Перед очима буквально за мить пробігли роки їхнього спільного життя. Вона вірила йому, любила його, а він увесь цей час брехав. Жив подвійним життям. Виходить, що вона зовсім не знала людину, поруч із якою жила стільки років. У грудях здавило так боляче, що важко було дихати. Хотілося закричати, ударити його, запитати «чому», але усе це вже нічого не змінить.  І взагалі, зараз не про це варто думати. Зараз найважливіше знайти Арсена. Їхній син на першому місці, а усі їхні недомовки – це все потім.. Тому вже за хвилину Інна подивилася на Микиту зовсім інакше — холодно.

— Арсен зник, —  сказала прямо перебиваючи його. – Він прийшов додому якийсь нервовий, відмовився вечеряти, зачинився у своїй кімнаті. А коли я спробувала з ним поговорити, то він зібрався і побіг з дому грюкнувши дверима. Я хотіла до нього додзвонитися, але його телефон вимкнено. З ним щось сталося, я це відчуваю. У нього точно якісь серйозні проблеми.

Микита замовк, його обличчя миттєво змінилося. Усі виправдання, усі слова про Катю зникли. З'явився лише страх за сина.

— Які у нього можуть бути проблеми? — запитав. — Він поїхав машиною?

-- Я не знаю, які у нього можуть бути проблеми, - про те, що з її рахунку зникли гроші, Інна вирішила поки що не розповідати, поки не з'ясує напевно, що сталося. - А… його автівка біля під'їзду так і стоїть. Він, мабуть, пішки пішов, або таксі викликав…

-- А може друзям зателефонував, щоб його забрали,- припустив Микита. – Іншим разом я сказав би побігає і прибіжить. Немаленький уже. Але його поведінка дійсно дивна і це… зовсім не схоже на нашого сина. Інно, не будемо затримуватися, знайдемо його, переконаємося, що з ним усе добре. Поїдемо моєю машиною.

Микита пішов до своєї автівки, відчинив дверцята з обох сторін  й сів за кермо. Інна не стала заперечувати, мовчки сіла поруч. Він завів двигун і стрімко рвонув із місця.

-- Тільки де ми будемо його шукати? -- запитала.

Микита на секунду замислився, пригальмував, звернув на перехресті:

— Почнемо із Сашка. Якщо ти пам'ятаєш це його одногрупник і найближчий друг.

— Так… як я про нього не подумала, - погодилася вона, а потім раптом спитала: — Як довго це триває?

Микита міцніше стиснув кермо. Він одразу зрозумів, про що саме вона питає.

— Я заплутався…

— Заплутався? Це так тепер називається?

— Я не хотів, щоб усе так сталося, - додав він через декілька секунд. – Але Інно, не будемо про це зараз. Нам варто зосередитися на пошуках сина.

-- Згодна, не будемо, -   роздратовано кивнула, - але я хочу знати, чи справді вона вагітна від тебе? А її старші доньки теж від тебе?

Микита мовчав, аж поки не зупинився серед десятків дорогих автомобілів біля високого паркану великого приватного будинку зі скляним фасадом та дерев’яною терасою. Де вікна будинку горіли яскравим світлом, а з відкритого подвір’я долинали гучна музика і уривки п’яного сміху. Одразу було зрозуміло: у Сашка вечірка.

— Ти ж сама бачила, Катя була на емоціях… -- нарешті відповів він все ж приховуючи правду. – Вона сама не розуміла, що говорить.

— Годі брехати! — Інна більше не вірила жодному  його слову.

 Микита знову замовк, втупившись перед собою у лобове скло, а потім якось повільно поклав руки на кермо.

— Гаразд, я скажу тобі правду, —  несподівано вирішив зізнатися він. — Катя вагітна від мене. І… Аня і Рита теж від мене.

— Виходить, ти зраджував мені все життя? — перепитала широко розплющивши очі. – Але  не тільки мені… а й своєму братові… Боже… як же ти міг так вчинити?