Розділ 9

Тепер Інна остаточно була переконана, що в  Арсена щось сталося. Бо занадто добре знала свого сина, щоб думати інакше. Навіть у найгіршому настрої син ніколи б не поводився так. Зазвичай він міг би мовчати, дратуватися, закриватися в собі — але не зриватися, не кричати та ще й з таким відчаєм у голосі. Так ніби щось справді приховував і не хотів, щоб про це хтось дізнався. Від цієї думки їй зовсім ставало тривожно. Притулила руку до серця  намагаючись вирівняти дихання і бодай трохи заспокоїтися. Мабуть, варто зателефонувати Микиті, бо сама вона тут ніяк не впорається. Узяла смартфон, відкривала контакти, знайшла потрібний і на мить завмерла перед викликом.

Після всього, що між ними сталося, їй найменше хотілося зараз говорити з ним. Образа, злість, недомовки — усе це нікуди не зникло. Але вирішити проблеми сина було набагато важливіше за будь-які конфлікти. Натиснула кнопку виклику й піднесла смартфон до вуха. Декілька хвилин лунали довгі гудки, а потім виклик взагалі урвався. Набрала ще раз і знову — без відповіді. Важко видихнула й опустила руку. Можливо. Микита зараз із пацієнтом, а телефон залишив у кабінеті. Але чомусь ця думка не приносила полегшення, а навпаки посилювала хвилювання. Зателефонувала Арсенові. Може все ж відповість, поговорить з нею і вона спробує дізнатися де він зараз знаходиться, куди побіг. Попросить його повернутися додому, скаже, що чекає. Та натомість у нього взагалі телефон був відключений. Набрала знову Микиту.

— Та візьми ж слухавку… — вже вигукнула роздратовано.

Безрезультатно. Тривога почала наростати ще сильніше, а у голові раз у раз спалахували страшні припущення. Може Арсен зараз бродить нічними вулицями міста і його переслідують, вимагають гроші. А може він пішов у бар і… Боже, та все може бути. І, не чекаючи більше ні секунди Інна швидко зайшла до спальні, майже машинально перевдягнулася у джинси та темну футболку, стягнула волосся у хвіст, схопила сумочку, ключі від автомобіля. Поспіхом вибігла з квартири, спустилася сходами.

Вирішила, що поїде до клініки й розповість про все Микиті особисто. Бо їй здавалося, що якщо зараз вона негайно щось не зробить, то станеться непоправне. Сіла за кермо, завела двигун, увімкнула фари. Дороги у місті були майже порожніми й тому додала швидкості не помічаючи, як перевищила її. У голові без кінця крутилися одні й ті самі думки. Де зараз Арсен? Що з ним насправді сталося? Як вона взагалі не могла помітити, що в її сина проблеми. Нервово кинула погляд на смартфон, що лежав на пасажирському сидінні. Так ніхто й не передзвонив і ця тиша лякала ще найбільше

— Тільки б нічого не сталося…

Та попри паніку Інна знала, що Микита знайде спосіб усе з’ясувати, бо завжди знаходив. Він умів говорити з Арсеном так, як не вдавалося їй. Гірко усміхнулася сама собі. Треба було чесно визнати — син більше слухав батька, ніж її. Але це ніколи не ображало, бо вона занадто любила Арсена, занадто берегла. Іноді навіть ловила себе на тому, що продовжує ставитися до нього як до маленького хлопчика, хоча він давно виріс.

А Микита був іншим. Суворішим, жорсткішим. Він ніколи не дозволяв Арсенові переходити межі, вимагав відповідальності й умів поставити на місце одним лише поглядом. Колись вони навіть сперечалися через це. Але тепер глибше розуміла — саме тому їхнє виховання й працювало. Її турбота й тепло врівноважувалися його твердістю та дисципліною.

І, можливо, саме Микита зараз зможе достукатися до сина, допомогти йому. Бо особисто вона вже відчувала, що починає втрачати контроль над ситуацією. Різко загальмувала біля клініки й одразу вискочила із салону, забігла до будівлі.

— Добрий вечір, Інно Борисівно, — привіталася першою чергова медсестра.

Та Інна лише швидко кивнула й майже на ходу запитала:

— Де Микита Миколайович?

Медсестра на секунду розгубилася, навіть підвелася зі стільця:

— А його немає в клініці.

— Як немає? - Інна враз зупинилася.

— Він… поїхав кілька годин тому. Разом із Катериною Василівною, — відповіла дівчина. — Сказали, що повернуться через пару годин.

На мить Інні здалося, ніби вона перестала чути все навколо. Лише ці слова. «Разом із Катериною Василівною». Закусила губу, змушуючи себе стримати емоцій і максимально рівним голосом запитала:

— Куди саме вони поїхали?

— Вибачте, більше я нічого не знаю... -- медсестра опустила очі.

Інна не знайшла, що ще запитати. У грудях ніби щось обірвалося і на якусь мить вона навіть забула, навіщо приїхала. Серце вперто підказувало найгірше. Микита уже зробив свій вибір, але не в її бік. Він обрав іншу, свою коханку, а не дружину з сином, не свою сім'ю. Виходить Микита більше не кохає її й усі роки прожиті разом відтепер для нього лише минуле. Мовчки розвернулася й повільно вийшла з клініки. Тепер нічне повітря здалося різким і холодним. Зупинилася на ганку, обійняла себе руками. Та найгірше було навіть не те, що він більше не кохає її, а те, що  їхній син потребував допомоги, а Микити не було поруч.

Зійшла сходами, пішла до своєї автівки. Вирішила проїхатися містом, а що як випадково десь побачить Арсена. Хоча розуміла, що це малоймовірно. Лишається одне, повернутися додому і чекати. А коли син прийде спробувати ще раз з ним поговорити і можливо усе-таки вийде щось з'ясувати. Та неочікувано до клініки під’їжджав темний позашляховик її чоловіка. Микита припаркувався, вийшов з салону не помічаючи ні машини дружини, ні саму Інну, яка стояла неподалік, трохи далі від світла ліхтаря. Вона вже хотіла вигукнути, покликати його, коли помітила, як із пасажирського сидіння встала Катя, яка теж не побачила її.

Микита підійшов до Каті, нахилився, щось сказав, і та засміялася, грайливо торкнувшись його руки. А потім він обійняв її за талію так природно, так звично, ніби робив це щодня. І взагалі вони поводилися так, ніби були дуже щасливі один з одним і… закохані. Не кваплячись вони рушили до входу в клініку. І тут раптом Інна почула із вуст Каті те, від чого стало боляче до нестями, а в очах за мить зібралися сльози.