Розділ 8

Після відпочинку Інна вирішила сама приготувати вечерю для себе та Арсена, який ось-ось мав повернутися. Останнім часом вона рідко ставала до плити, бо майже всі домашні клопоти брала на себе помічниця, яка приходила до них п’ять разів на тиждень. Але так було не завжди. Коли вони з Микитою тільки одружилися, про жодну помічницю не могло бути й мови. Тоді вони винаймали зовсім маленьку однокімнатну квартирку на околиці міста. Разом готували, мили посуд, прали вручну на вихідних, вчили конспекти, поспішали на чергування.

Минали роки… Вони закінчили навчання, почали працювати за спеціальністю, а згодом відкрили власну клініку, яка стрімко набирала популярності й невдовзі стала успішною. Разом із достатком у їхньому житті з’явилися й речі, які тепер здавалися звичними: простора квартира в одному з найпрестижніших районів міста, подорожі за кордон і та сама помічниця по господарству.

Життя змінилося майже до невпізнання. Але готувати Інна не розучилася. І сьогодні вона залюбки взялася смажити картоплю, водночас телефоном замовила готові морепродукти та свіжі овочі. Салат із них чудово смакуватиме до картоплі. А невдовзі додому повернувся й Арсен.

— Синку, це ти? — гукнула вона з кухні почувши, як відчинилися вхідні двері.

Не отримавши відповіді Інна витираючи руки рушником вийшла в коридор, відчувши внутрішнє  хвилювання. Бо зазвичай Арсен завжди відгукується у відповідь.

— Привіт, сину, — Інна відразу помітила, що він виглядає якось засмучено. — Іди мий руки, вечеря майже готова… Щоправда, морепродукти та овочі ще мають доставити. Тому трохи зачекаєш і заодно розповіси, як справи в університеті, як складаєш сесію.

Та Арсен навіть не глянув у бік матері. Швидко скинув кросівки, так і не підіймаючи голови, ніби не чув її слів, ніби вона взагалі зверталася не до нього.

— Арсене, сталося щось? — запитала вона уважніше придивившись до нього.

— Я не хочу їсти, — коротко відповів хлопець і не дочекавшись реакції матері попрямував коридором до своєї кімнати.

— Зачекай… — Інна зробила крок слідом, запитала вдруге. — Арсене, що трапилося?

— Усе нормально, я просто втомився, - він зачинив двері своєї кімнати майже перед її носом.

Інна застигла посеред коридору з рушником у руках. Така поведінка сина настільки її насторожила, що тепер вона вже не сумнівалася: щось трапилося. Але що саме? Можливо, труднощі із сесією? Чи, може, посварився з друзями? Інна вже хотіла зайти до його кімнати й наполягти, щоб він усе-таки розповів, що відбувається, але тієї миті пролунав дзвінок. Вона поклала рушник на тумбу й відчинила двері. На порозі стояв кур’єр із великим паперовим пакетом у руках.

— Замовлення для Інни Борисівни, — сказав він, простягаючи пакет та термінал для оплати.

— Зараз, хвилинку, — відповіла Інна  взявши пакунок, -  я тільки смартфон візьму. 

Не зволікаючи розблокувала смартфон і приклала його до термінала, який тримав кур’єр. Пролунав короткий сигнал, але замість підтвердження на екрані пристрою з’явилося: «Оплату відхилено». Інна зморщила брови й перевірила повідомлення: «Недостатньо коштів на рахунку».

— Дивно…

На якусь мить вона навіть розгубилася. Це здалося їй настільки несподіваним, що не одразу повірила написаному. Перша думка була зовсім звичайна, мабуть, завис застосунок або якийсь збій у банку.

— Перепрошую, зараз розрахуюся готівкою, — Інна звернулася до кур’єра, намагаючись усміхнутися так, ніби нічого особливого не відбувається.

Відклала смартфон та дістала із сумочки гаманець. Відрахувала готівку і простягнула кур’єру потрібну суму, чемно подякувала і попрощалася. І коли він зник за дверима Інна кілька секунд стояла ще нерухомо, все-таки прагнучи зрозуміти чому сталася ця ситуація, яка залишила неприємний осад. Звісно таке іноді трапляється, але… раптом дещо пригадала. Як кілька днів тому вона давала свою банківську картку Арсенові. Здається, він мав допомогти другові чи щось купити… вже й не пам’ятала точно.

Мимоволі перевела погляд у бік зачинених дверей кімнати сина. Арсен повернувся додому, якийсь дивний, пригнічений. Навіть вечеряти відмовився. Щось тут було не так. У голові почали роїтися тривожні думки: а раптом син справді витратив усі гроші з її рахунку? Інна навіть видихнула від абсурдності цієї думки. Ні, такого бути не може. На її рахунку лежала чимала сума. Навіть якщо Арсен і скористався карткою, він навряд чи міг витратити все. У це просто не вірилося. Максимум — кілька тисяч гривень на якусь необдуману покупку чи розваги з друзями. Але аж ніяк не всі її заощадження.

Та й взагалі банк мав надіслати push-повідомлення про такі великі списання. Можливо, вони й надходили, але останнім часом вона майже перестала звертати на них увагу. Через постійні розрахунки клініки смартфон щодня засипали банківські сповіщення, і вона звикла їх просто змахувати, навіть не читаючи. Інна знову взяла смартфон і відкрила банківський застосунок. Переглянула останні операції — і завмерла. Одне за одним перед очима поставали повідомлення про зняття готівки. Усі гроші з її рахунку були і справді зняті два дні тому.

І все-таки найімовірніше це зробив Арсен. У нього була картка, він знав PIN – код, а вона сама точно не користувалася карткою. Але навіщо? І як він міг так вчинити? Ні. Арсен не може. Він просто не здатен на таке. Можливо, це якась помилка. Шахрайство. Хтось отримав доступ до картки… Пізніше вона обов’язково в усьому розбереться. А зараз її хвилював лише — син. Що з ним відбувається? Які проблеми могли виникнути у нього. Інна підійшла до дверей і постукала.

— Арсене?

У відповідь -- тиша, а за хвилину почувся роздратований голос:

— Я ж сказав, вечеряти не буду. Дай мені спокій!

Та Інна не відступила, ЇЇ серце забилося ще тривожніше. Це було не схоже просто на поганий настрій. Без сумніву, щось сталося.

— Сину, що з тобою? — уже серйозніше запитала вона.

І не стала більше чекати, натиснула на ручку дверей і зайшла до кімнати всупереч тому, що хлопець був проти. Арсен сидів у кріслі навпроти комп’ютера й нерухомо дивився у темний екран монітора. Він навіть не обернувшись. Інна повільно сіла на край його ліжка спостерігаючи за ним.