Розділ 7

Валентин та Людмила кілька секунд мовчки дивилися одне на одного. Сорок років тому між ними палала справжня пристрасть — шалена, юна, така, що здавалася вічною. Валентин тоді обіцяв, що ніколи її не залишить, будував плани, говорив про спільне майбутнє. Але коли настав час обирати, він обрав не Людмилу. Він обрав вигоду. Доньку впливового й заможного бізнесмена, який відкрив перед ним двері у зовсім інше життя — до грошей, зв’язків і блискучих перспектив. Саме завдяки цьому шлюбу Валентин із простого хірурга поступово перетворився на одного з найвпливовіших медичних магнатів країни.

Для Людмили той удар став надто болючим. Настільки, що вона майже перестала вірити людям. Після цього з головою поринула в навчання, а потім — у роботу. Працювала до виснаження, намагалася довести самій собі, що зможе вистояти, що чогось варта. І їй це вдалося. Спочатку відкрила одну аптеку, потім другу, а згодом вибудувала цілу мережу. Стала власницею успішного бізнесу. А Валентина викреслила зі свого життя і зі свого серця. Не згадувала про нього, не цікавилася, як він живе, що з ним стало. І головне — ніколи більше не хотіла його бачити.

Та доля все одно звела їх знову -- на весіллі Романа. Її племінник тоді одружувався з донькою… Валентина. Але тоді вони так і не підійшли одне до одного. Не сказали жодного слова. Просто зробили вигляд, що між ними ніколи нічого не було. Після того більше не бачилися. Бо на похорон Людмила не змогла приїхати — після складної операції вона ще перебувала в лікарні. На жаль…

— То що ти тут робиш, Людо? — Валентин примружився, уважно розглядаючи її обличчя. — Невже через мене почала пити й тепер лікуєшся від алкоголізму? Й досі сумуєш за мною?

У його голосі звучала звична єхидність, схоже на насмішку. Але десь під нею ховалося інше — тепле, насторожене хвилювання, яке Людмила все одно вловила.

— Не дочекаєшся, Валентине, — холодно відповіла вона. — Щоб я через тебе страждала? Та ще й через сорок років? Ти дуже високо себе цінуєш.

— Тоді чому ти тут? — не відступав Піскурін. — Просто цікаво. Не схожа ти на людину, яка випадково заходить у такі ось клініки.

— А це вже не твоя справа, - різко кинула вона і хотіла пройти повз нього.

Але Валентин перегородив їй шлях і враз змінився в обличчі:

— Людо, ти знаєш, я не відстану поки не почую відповіді.

— Якщо тобі так кортить знати — у мене тут справи ділового характеру, — Людмила нарешті знайшла, що відповісти, бо знала: він і справді не відступить.

А потім гордо задерла голову й рушила коридором у протилежний бік, чітко відбиваючи підборами кожен крок. Вона  не хотіла, щоб Валентин дізнався, що Роман зараз знаходиться у клініці та лікується від алкогольного запою.

Натомість Піскурін лише усміхнувся їй услід. Та сама Люсі — горда, різка, незламна. Навіть через сорок років. Він ще трохи постояв, а потім повільно рушив до виходу. Уже майже дійшов до дверей, коли раптом зупинився. Щось тут було не так. Звісно, Людмила могла бути тут через роботу. Він добре знав, що вона володіє мережею аптек, співпрацює з приватними клініками, постачає замовлені препарати. У цьому не було нічого дивного.

І все ж… інтуїція вперто підказувала інше, вона приїхала сюди не через бізнес. Тому він повернувся назад і швидко знову пройшов повз рецепцію, навіть не глянувши в бік Олі, коли та запитала, чи не забув він чогось. Пройшов коридором трохи далі, шукаючи Людмилу. Побачивши її, затаївся за рогом і став спостерігати.

Людмила нічого не помітила. Ще раз озирнулася, перевіряючи, чи справді він пішов, а тоді зайшла до палати Романа. Піскурін безшумно рушив слідом. Підійшов до дверей і крадькома прочинив їх рівно настільки, щоб зазирнути всередину.

У палаті лежав його… зять. Це не просто здивувало Валентина — його накрила хвиля шоку. Його погляд миттєво потемнів, а в очах спалахнула справжня ненависть. Він був готовий увірватися до палати й схопити Романа за горло. Бо саме Роман, на його переконання, був винний у загибелі його доньки та онуки. І байдуже, що поліція визнала ту аварію трагічним нещасним випадком.

Того дня Роман мав їхати до Карпат сам. Сам! Валентин знав це точно. Але в останній момент він раптом узяв із собою дружину та доньку. Ліля загинула на місці, а Олесю лікарі до останнього намагалися врятувати, але не змогли. Дівчинка померла в кареті швидкої допомоги…

Валентин уже зробив крок у палату, коли перед ним з’явився Микита Миколайович. Який щойно нормалізував стан пацієнта, віддав вказівки медсестрі й уже збирався повернутися до свого кабінету. Але, побачивши у дверях Піскуріна, з яким вони розійшлися лише десять хвилин тому, Микита помітно здивувався.

— Валентине Анатолійовичу? — перепитав він. — Мабуть, щось забули? Хоча мені здалося, що ми все обговорили.

На якусь мить Піскурін ледь не видав себе. Та він був із тих, хто вмів чудово контролювати себе, приховувати справжні емоції. Тому вже за якусь секунду його обличчя стало майже незворушним. Відступив у коридор, зовсім не бажаючи, щоб партнер щось запідозрив. Та й Людмила не повинна була помітити, що тепер він знає і тим паче Роман.

— Та ні, нічого, — недбало кинув Піскурін переводячи погляд у бік палати. — А що з пацієнтом не так?

— Стан був критичний, — машинально відповів Микита. — Алкогольний делірій, висока температура, виражена медикаментозна інтоксикація. Але пацієнта вже вдалося стабілізувати. Загрози життю немає.

— А… зрозуміло, — так собі між іншим, сказав Валентин ввічливо посміхаючись. — Що ж, не буду вас більше затримувати, Микито Миколайовичу. Гарного дня.

Валентин Анатольович коротко потиснув Микиті руку і рушив до виходу. Щойно вийшов із будівлі, як усмішка на його обличчі змінилася. Стала холодною, майже хижою. Так ось у що перетворився великий і гордий Роман. Значить, алкоголіком став. Піскурін навіть тихо хмикнув собі під ніс. А він же свого часу думав, що після банкрутства Роман лише опустився на дно, став звичайним безхатченком, яких повно на вокзалах і в підворіттях.