Розділ 6

Не затримуючись у палаті Романа довше, ніж було потрібно, Інна ще раз перевірила показники на моніторі й вийшла в коридор. Підійшла до посту та коротко озвучила свої вказівки медсестрі щодо пацієнта і попрямувала на вихід. Зупинилася на ганку дозволяючи собі насолодитися сонячним ранком дістаючи із сумочки ключі від своєї автівки BMW X7 червоного кольору. Коли помітила Кіру, яка ходила на парковці туди-сюди і увесь час нервово поглядала кудись убік. Інна спустилася сходами та підійшла до дівчини:

— Кіро, а ти чого ще тут? — запитала вона. — Зміна ж давно закінчилася.

Кіра помітно сіпнулася, було видно, що вона відразу не помітила Інну, а поставлене запитання застало її зненацька.

— А… я? Та я подругу чекаю, — швидко відповіла Кіра. — Домовилися трохи відпочити. Погода така хороша… Не хочеться одразу додому й спати після чергування. Думаємо на Дніпро поїхати, позасмагати… спробувати як водичка. Може й скупаємося… відкриємо сезон.

Кіра навіть усміхнулася, але усмішка вийшла неприродно натягнутою, а пальці нервово стисли ремінець сумки. Інна ж на це не звернула уваги.

— Ну, тоді гарного вам відпочинку, — сказала натомість.

— Дякую, Інно Борисівно. І вам теж вдалого дня!

Інна зняла сигналізацію зі свого BMW та сіла за кермо. Увімкнула двигун й за кілька секунд виїхала на проїжджу частину. Щойно її машина зникла за перехрестям, Кіра напружено видихнула й знову кинула погляд у бік автомобіля… Піскуріна. Без сумніву, чекала вона саме на нього, а не на подругу.

В той самий час до клініки під’їхала на своєму автомобілі Людмила Євгенівна, тітка Романа. Як завжди елегантна, з бездоганним макіяжем, вона вправно припаркувалася, вийшла з автомобіля, коротко привіталася з Кірою й попрямувала до будівлі. Зайшовши всередину, підійшла до рецепції, привіталася з Олею, а потім попрямувала до палати, де лежав її племінник.

Людмила Євгенівна була для Романа єдиною родичкою, яка в нього залишилася — молодшою сестрою його покійної матері, успішною бізнесвумен і власницею великої мережі аптек у Дніпрі. Через постійну зайнятість вона бачилася з племінником не так часто, як хотіла, але понад усе прагнула підтримувати з ним близькі стосунки, тому багато років між ними панували тепло й щирість.

Та після трагедії, яка трапилася рік потому усе змінилося. Спершу Роман почав рідше відповідати на дзвінки, а потім і зовсім почав скидати виклики і не виходив на зв’язок. Тому, кинувши всі свої справи, скасувавши ділові зустрічі й передавши управління аптечною мережею заступникам, Людмила Євгенівна негайно приїхала до Києва. І те, що вона побачила, виявилося страшнішим за будь-які її побоювання. Квартира Романа була порожньою. Через борги в нього описали майже все майно. Бізнес він утратив, друзі відвернулися. Самого ж племінника вдома взагалі не було.

Дві доби Людмила шукала Романа, доки сусіди не підказали адресу покинутого будинку на околиці міста. Не затримуючись, жінка поспішила за вказаною адресою. Ту ніч вона пам’ятатиме все життя. Сирий, напівзруйнований будинок, завалений мотлохом, а у повітрі різкий запах алкоголю й тютюну. По всіх кімнатах на підлозі сиділи люди різного віку з байдужими, скляними поглядами, стискаючи в руках пляшки дешевого алкоголю. І Роман був серед них — сутулившись сидів біля стіни. Неголений, худий до невпізнання, у зім’ятому й брудному одязі, він постійно щось беззмістовно шепотів собі під ніс.

— Ромо… — голос жінки затремтів. — Ромчику… боже мій…

Він підняв на неї мутні очі й не впізнав. Людмила Євгенівна спробувала пояснити йому хто вона і що приїхала допомогти. Та у відповідь Роман став агресивним. Йому почали вижатися демони, які прийшли вбити його.

— Заберіть їх!.. Не підходьте!.. — закричав він, відмахуючись від невидимих переслідувачів. — Демони... вони прийшли по мене...

Від побаченого Людмила схопилася за серце. Її племінник марив, плутав слова й зовсім не розумів, де знаходиться. Його трусило, очі були скляними, а поведінка — хаотичною та неадекватною. Вона розуміла: Роману потрібна медична допомога. Тому, опанувавши себе, почала діяти. Викликала приватну медичну бригаду з найпрестижнішої клініки «Нове життя», яка спеціалізувалася на лікуванні алкогольної та наркотичної залежності.

І ось… тепер, стоячи посеред стерильно чистої палати, Людмила не могла стримати сліз. Їй було нестерпно боляче бачити племінника таким — зламаним, блідим, беззахисним, на лікарняному ліжку під крапельницею. Зовсім не схожим на колишнього Романа — сильного, упевненого, успішного чоловіка, який завжди вирізнявся серед інших, викликав захоплення і повагу.

— Я витягну тебе, Ромчику… — прошептала вона крізь сльози, сівши на стілець біля його ліжка й обережно торкнувшись його руки. — Чуєш? Я не дозволю тобі загинути…

Роман важко поворухнувся й повільно розплющив очі. Світло в палаті здалося занадто яскравим. У голові глухо шуміло, тіло було ватяним, зовсім чужим. Він кілька секунд  дивився у стелю, намагаючись зрозуміти, де знаходиться і лише тоді помітив, що поруч із його ліжком хтось сидить. Повернув голову й насупився.

— Тітко? — хрипко видавив він нарешті впізнавши її.

--  Упізнав, слава тобі Господи, -- Людмила Євгенівна стиснула його долоню. -- Ромчику… ріднесенький…

Він повільно обвів поглядом палату, крапельницю, апаратуру… і тоді зрозумів, що він у лікарні і це його роздратувало.

— Це ти… привезла мене сюди? — сухо запитав він. – Навіщо?

— Ти потребував допомоги… Повір, тут хороші лікарі, це найкраща клініка… Тебе швидко поставлять на ноги. Усе буде добре, чуєш? Ми впораємось…

— Не треба мене рятувати,- Роман різко висмикнув руку.

— Ромо… -- її очі наповнилися слізьми. - Що ти таке говориш? Як не треба?

— Я сказав — не треба! — його голос став жорсткішим. — Навіщо ти взагалі приїхала? Я не просив!

Роман хотів підвестися, але від слабкості у нього забракло сил.

— Ти не розумієш… —  додав він. — Мені вже нічого не допоможе.