Розділ 5

Після нічного чергування Інна швидко зібралася. Їй хотілося поїхати з клініки ще до того, як сюди прийде Микита. Зараз вона зовсім не хотіла бачити свого чоловіка і тим паче вислуховувати його чергові пояснення, виправдання чи обіцянки. Після вчорашнього вона все ще почувалася зрадженою, проте була впевнена, що він уже зробив правильні висновки і сьогодні ж звільнить Катерину. У нього було достатньо часу, щоб усе обміркувати. Зважити, що для нього важливіше — їхня родина та клініка чи дешева інтрига з психологинею. І щойно Катя звільниться — усе поступово забудеться, а життя в клініці повернеться до звичного ритму. Працівники перестануть перешіптуватися за її спиною, обговорюючи те, як її чоловік упадає за іншою. У тому, що про це вже знала вся клініка, Інна навіть не сумнівалася.

Вона вже відчинила двері і зібралася виходити з кабінету, коли раптом зіткнулася з Микитою. Розчаровано відступила, на жаль, не встигла. Та все ж спробувала мовчки пройти повз нього, але Микита перегородив їй дорогу.

— Інно, будь ласка, нам потрібно поговорити, — сказав він. -  Вислухай мене.

— Відійди, — відрізала вона, навіть не дивлячись на нього. — Я втомилася і хочу додому.

Інна знову зробила спробу обійти його, та Микита не відступив.

— Я весь вечір тобі телефонував.

— І даремно.

— Інно, я ж намагаюся все виправити.

— Поговоримо тоді, коли ти звільниш Катерину Василівну, - Інна нарешті подивилася на нього.

Микита важко зітхнув і потер перенісся пальцями.

— Інно… я не можу просто взяти й викинути її на вулицю.

— Не можеш? — у її голосі одразу з’явився гострий сарказм.

— Вона все-таки вдова мого брата, — тихіше вже сказав він, щоб їх не почули пацієнти, які якраз проходили коридором. — Зрозумій, я відчуваю відповідальність і за неї, і за її доньок. Вони ж мої племінниці. Будь ласка, зайдемо до кабінету. Хай на нас не дивляться.

Натомість Інна тільки коротко й невесело засміялася.

— Отже, для тебе важливіша чужа родина, ніж власна?

— Не кажи дурниць, це не так.

— Саме так це зараз і виглядає! — її голос уже помітно тремтів від злості. — Ти більше переживаєш, як почуватиметься твоя коханка, ніж твоя дружина.

— Вона не моя коханка, — швидко заперечив він. — Я кохаю тебе і не хочу втрачати нашу сім’ю.

Микита на кілька секунд замовк, замислився, а потім неохоче промовив:

— Гаразд… я підшукаю Каті роботу в іншій клініці. І після цього звільню її.

Інна непомітно усміхнулася, задоволена тим, що нарешті Микита зробив вибір на її користь, на користь їхньої родини. Але не дозволила собі цього показати. Навпаки, вже хотіла відповісти йому щось різке, коли до них підійшов Піскурін Валентин Анатолійович.

Це був високий, статний чоловік років шістдесяти п’яти, із помітною сивиною на скронях і бездоганно виголеним обличчям. Його темно-сірий костюм сидів ідеально, а дорогий годинник на зап’ясті ще виразніше підкреслював високий статус. Та найбільше запам’ятовувалися очі — спокійні, уважні й надто проникливі. Він умів усміхатися привітно й доброзичливо, але за цією усмішкою завжди ховалися холодність і обережність. Хитрий, розважливий і терплячий, він звик контролювати все навколо.

Та насамперед Валентин Анатолійович був відомим хірургом, власником одного з найбільших приватних хірургічних центрів країни, благодійником із бездоганною репутацією та величезними зв’язками. Його поважали, до нього дослухалися, з ним хотіли працювати. І клініка «Нове життя» не була винятком.

— Інно Борисівно, Микито Миколайовичу… доброго ранку. А чому ви такі похмурі? — Піскурін простягнув Микиті руку. — Якщо я невчасно, то можу й зачекати.

— Ну що ви, Валентине Анатолійовичу. Ми завжди раді бачити своїх партнерів, — Микита одразу змінив тон, натягнувши звичну ділову усмішку, і взаємно потиснув йому руку.

— Доброго ранку. І всього найкращого, — Інна теж вимушено всміхнулася, старанно приховуючи свій пригнічений настрій. — Мене нічне чергування сьогодні геть вимотало. Хочу вже якнайшвидше опинитися вдома.

— Тоді не смію вас затримувати, — Валентин Анатолійович чемно кивнув. — Усі робочі питання ми обговоримо з Микитою Миколайовичем. А вам Інно Борисівно гарного відпочинку.

— Дякую, — коротко відповіла Інна й швидко пішла коридором.

Микита провів її поглядом, а тоді жестом запросив партнера до свого кабінету.

— Прошу проходьте. Може кави?

— Із задоволенням…

Тим часом… Інна не одразу покинула клініку, як планувала, а рушила до палати Романа. Сама не могла до кінця зрозуміти, чому так переймається цим чоловіком. Можливо, через те, що Роман зовсім не нагадував типових пацієнтів їхньої клініки. Він явно був непростою людиною, й Інні хотілося дізнатися про нього більше. Хто він? Чим жив? Ким працював? Що довело його до такого стану? Втім, вона була переконана, що це лише професійна цікавість. Звичайний інтерес лікаря до складного пацієнта. Не більше.

Та вже біля потрібної палати її зупинила санітарка, яка якраз мила підлогу.

— Доброго ранку, Інно Борисівно, — жінка повільно провела шваброю вздовж стіни й занадто пронизливо глянула на лікарку поверх відра. — Ви сьогодні якісь… засмучені.

Інна ледь стримала роздратування. Саме цього їй зараз і бракувало — ранкового допиту від санітарки, яка не могла прожити й дня, щоб не сунути носа в чужі справи.

— Доброго ранку, Мар’яно Іванівно. Зі мною все гаразд. Дякую, що турбуєтеся, — якомога спокійніше відповіла вона й уже хотіла зайти до палати Романа.

Та санітарка не відступила, а, навпаки, підійшла ближче до неї:

— Та я ж бачу… ви якась, ну, аж занадто похмура, — Мар’яна Іванівна знизила голос до шепоту. — Може, сталося що? Я ж усе бачу й усе чую. Якщо що, можу допомогти…

Інна у відповідь тільки повільно видихнула, приховуючи справжні емоції та зберігаючи ввічливий вигляд.

— Не варто нічого вигадувати. Я просто втомилася після чергування. Зараз перевірю пацієнта й поїду додому. А вам гарного робочого дня.