Розділ 4

Сьогоднішнє чергування видалося Інні особливо виснажливим. Думки про Микиту не давали їй спокою ні на хвилину, хоча вона вперто намагалася не думати про нього. Тим паче зараз, коли перебувала в палаті вісімнадцятирічного пацієнта й проводила його огляд. Худорлявий хлопець із запалими очима та блідою шкірою лежав на лікарняному ліжку, важко дихаючи й майже не рухаючись.

— Денисе, тебе нудить? — запитала Інна.

— Трохи… -- відповів він, -  ламає… але вже не так, як удень.

— Це нормально. Організм поступово очищується. Найважче це перші дні, тому треба трохи потерпіти, — вона говорила рівно й м’яко, як завжди всім пацієнтам у такі моменти. — Головне зараз  не накручувати себе й не зірватися. І пам'ятай, ти вже зробив важливий крок уперед, коли погодився на лікування.

— Мати теж так каже… Тільки вона вже, мабуть, не дуже вірить, -  Денис нервово усміхнувся. — Думаєте… я ще можу стати нормальним?

Інна затримала на ньому погляд. Вона знала його історію. Ще недавно Денис навчався на програміста, грав на гітарі й навіть виступав на сцені. Та потім потрапив у компанію, де «щось легке для настрою» поступово змінилося важчими речовинами. За два роки він утратив інтерес до навчання, виніс із дому чимало сімейних цінностей і посварився з рідними. А кілька днів тому мати знайшла його непритомним у ванній. Саме після цього випадку вона привезла сина до клініки «Нове життя» майже силоміць. Зламаним, знервованим, буквально на межі життя і смерті.

— Я думаю, що ти зможеш почати нове життя й поступово позбутися залежності. Але це непростий і тривалий шлях, який вимагатиме роботи над собою. Ми будемо тобі допомагати. Головне — не здаватися і вірити у власні сили. А зараз відпочивай. Якщо раптом відчуєш себе гірше, одразу клич медсестру.

— Дякую, Інно Борисівно…

Вона коротко кивнула й вийшла з палати. Не затримуючись, зайшла ще до трьох палат і перевірила стан інших пацієнтів. Потім повернулася до свого кабінету, втомлено потираючи скроню. І знову ці думки про Микиту. Пригадалася його дивна поведінка за останні місяці: постійні суперечності в їхніх розмовах, холод у ліжку. Раніше вона якось не надавала цьому особливого значення. А тепер почала краще розуміти, чому все насправді відбувалося саме так.

Інна повільно сіла у крісло й заплющила очі. Ще від самого початку створення клініки вона не хотіла, щоб Катя працювала у них. Бо вже тоді та відкрито виявляла симпатію до Микити, хоча була заміжня за… його братом. Але тепер Катя вдова, яка залишилася з двома дітьми. Звісно їй потрібен чоловік і тому вона, схоже, остаточно вирішила відбити в неї Микиту. А хіба він — не приваблива перспектива для неї? Високий, симпатичний, упевнений у собі, а головне — успішний лікар-нарколог, співвласник клініки. Такі чоловіки зазвичай приваблюють жінок. Навіть якщо вони одружені. Навіть якщо це брат її покійного чоловіка.

«Безсоромна», — Інна стиснула щелепи, відчуваючи, як у душі знову підіймається глуха образа й біль.

Микита повинен звільнити Катю. І крапка. Якщо він справді кохає її та цінує їхню родину. А якщо ні, то… невже вони й справді розлучаться? Вона навіть не могла уявити, як це — раптом жити без Микити. Прокидатися вранці самій, а ввечері повертатися додому, де його немає. А клініка? Як узагалі ділити бізнес, який вони створювали разом? Як працювати окремо? Як пояснити все персоналу, зрештою їхньому синові?

— Інно Борисівно, у нас надзвичайна ситуація…  -- до кабінету майже влетіла Кіра, яка сьогодні теж чергувала. -- Пацієнт із палати інтенсивного нагляду Роман прийшов до тями й намагається піти з клініки.

Інна  різко розплющила очі й схопилася з крісла відкидаючи усі роздуми. Осмикнула халат і поспіхом слідом за медсестрою вийшла з кабінету.

— Що саме сталося? – уточнила вже на ходу.

— Пацієнт прокинувся після якогось кошмару дезорієнтований, агресивний. Зірвав із себе крапельницю, уся постіль у крові… Каже, що ми не маємо права тримати його тут силою. Тимур намагався його заспокоїти, але пацієнт його відштовхнув, - доповіла Кіра.

— Судоми були?

— Ні, але в нього сильний тремор, увесь мокрий від поту, пульс прискорений. Він ледве стоїть на ногах, але все одно рветься до виходу.

Інна чудово знала, що відбувається. Абстинентний синдром після тривалого запою міг давати саме таку картину — паніку, агресію, різкі перепади стану. Тож нічого дивного в цьому не було. Вони майже дійшли до палати, коли почули підвищений чоловічий голос і метушню.

— Відпустіть мене! — хрипко кричав Роман на медбрата. — Я сказав, мені не потрібне ваше лікування!

-- Романе, я хочу лише вам допомогти...

Інна різко відчинила двері й зайшла всередину. Медсестра слідом за нею. Роман стояв біля дверей, важко тримаючись рукою за стіну. Поряд був Тимур, готовий у будь-який момент підхопити пацієнта. Лікарняна сорочка на Романові була розстебнута, а на передпліччі виднівся слід від вирваного катетера. Його справді трусило. Дихання було частим і поверхневим, а волосся — мокрим від поту. Очі налякані, почервонілі, майже божевільні від паніки й виснаження.

— Романе, — спокійно, але твердо озвалася Інна, підійшовши до нього. — Подивіться на мене.

Він гарячково повернув голову.

— Ви не маєте права мене тут закривати… — голос його тремтів не менше, ніж руки.

— Вас ніхто не закриває. Але зараз ви у важкому стані й потребуєте допомоги. Ви ж самі бачите, що навіть нормально стояти не можете.

— А мені байдуже! — нервово кинув Роман і зробив крок уперед.

Та ноги одразу підкосилися, і чоловік похитнувся, ледве втримавшись за стіну. Його почало трусити ще сильніше.

— Тепер розумієте? — уже м’якше сказала Інна. — Ваш організм виснажений. Якщо ви зараз підете, вам стане тільки гірше.

— Мені не потрібна нічия допомога… — пробурмотів він, важко ковтаючи повітря. — Я сам упораюся…

— Романе, будь ласка, послухайте мене уважно, — повторила вона, спостерігаючи за його станом. — Те, що ви зараз відчуваєте, — це наслідок інтоксикації та абстиненції. Ваш мозок і організм реагують на різку відмову від спиртного. Вам вкрай потрібна медична допомога.