Розділ 3

Після того як Інні вдалося трохи заспокоїти схвильовану родичку пацієнта, вона повільно рушила коридором у бік свого кабінету. У душі все ще кипіло, а попереду на неї чекала важка, болісна, але неминуча розмова з Микитою. Та вона була рішуче налаштована сказати йому в обличчя все, що думає. Сказати, що не пробачить зради, не пробачить цього приниження і подасть на розлучення.

Та біля входу в кабінет раптом затрималася. Попри образу й гнів, у її душу вже починали закрадатися сумніви, чи справді вона хоче поставити крапку в їхньому шлюбі? Вони ж так довго прожили разом. Ще з тих часів, коли були студентами. Ще тоді, коли в них не було нічого — ні грошей, ні власного житла, лише нескінченні чергування, конспекти й мрії про майбутнє.

А тепер у них було все. Простора квартира, дача, у кожного своя машина, приватна клініка. Але найголовніше — у них був син, який теж навчався в медичному університеті. З боку вони здавалися ідеальною родиною. Стабільною, міцною, саме такою, про яку мріють тисячі жінок. І тому, скоріше за все пробачить, бо занадто цінувала те життя, яке вони разом побудували. Зовсім не хотіла його руйнувати та й кохала Микиту усім серцем.

Але зараз образа все ж брала верх над здоровим глуздом. Тому, більше не затримуючись, Інна натиснула на ручку дверей і зайшла до кабінету. Микита увесь цей час стояв біля вікна, чекаючи на неї та обмірковуючи, що має їй сказати. І щойно побачив дружину, кинувся до неї.

— Інно, будь ласка… вислухай мене… — він схопив її за руку, дивлячись на неї розгублено й винувато. — Ти все не так зрозуміла…

— Не торкайся до мене! — Інна різко висмикнула руку.

— Кохана, послухай мене хоча б хвилину, — Микита не відступав. — Я зайшов до Катерини Василівни виключно у робочих справах. Ми говорили про пацієнта, про нову програму реабілітації… а потім вона якось неочікувано… Я навіть не зрозумів, як це сталося… вона просто кинулася переді мною на коліна…

— Звісно, — Інна гірко всміхнулася. — Просто так. Ні з того ні з цього.

— Я цілком серйозно! — майже благально вигукнув Микита. — Я сам був спантеличений її поведінкою! Хотів її підняти, заспокоїти, відштовхнути… Але просто не встиг, бо саме в цей момент зайшла ти.

— Господи… — Інна відвернулася, ніби їй фізично стало гидко. — Яке ж це жалюгідне виправдання…

— Це не виправдання, це правда!

— Не смій брехати мені, дивлячись в очі! — її голос зірвався. — Думаєш, я повірю, що доросла жінка просто так повзла до тебе на колінах посеред кабінету?!

— Інно, між нами нічого не було… — Микита безпорадно розвів руками.

— Не було? Навпаки, цікаво, скільки їх у тебе було до неї? — перебила вона. — Скільки, Микито? Катя — перша? Чи просто перша, на якій ти попався? А втім, яка різниця. Я не хочу знати.

— У мене нікого не було, крім тебе! Я кохаю тільки тебе! Клянуся тобі!

— Не клянися! — відрізала Інна, в її очах блиснули сльози образи й приниження. — Як ти взагалі міг так зі мною вчинити? У нашій клініці… на очах у наших працівників… Ти хоч розумієш, як ти мене принизив? Ким виставив?

Микита опустив очі, не знаходячи слів. А Інна дивилася на нього так, ніби перед нею стояв уже зовсім чужий чоловік. І саме в цей напружений момент двері кабінету без стуку відчинилися, і до нього увірвався Арсен.

— О, мамо, тато!

Арсен був високий, чорнявий, вродливий — із тією дорогою, доглянутою красою, яка одразу видавала у ньому хлопця із забезпеченої родини. Стильна зачіска, брендовий одяг, дорогий годинник на зап’ясті, новенькі навушники. У свої дев’ятнадцять він уже звик жити так, ніби весь світ мав крутитися навколо нього. Єдина дитина заможних батьків, яку з дитинства надто балували й ніколи ні в чому не відмовляли — ні в грошах, ні в бажаннях, ні у свободі. І він сприймав це як належне. Поглянувши на напружені обличчя батьків, хлопець, очевидно, помітив, що між ними щось сталося, але не надав цьому особливого значення.

— У вас усе добре? — кинув байдуже й одразу перейшов до головного. — Мені гроші потрібні.

Микита нервово стиснув щелепи, намагаючись опанувати себе після сварки.

— Арсене, я тобі лише вчора переказав доволі велику суму, — роздратовано сказав він. — Куди ти їх подів?

— Тату, ну це було вчора, -- потягнув Арсен нахабно засунувши руки в кишені.

— Я серйозно питаю: навіщо тобі стільки грошей?

— Синку, у тебе все добре? — Інна, попри власний біль, стривожено подивилася на сина.

— Та нормально все, мам, — швидко відповів він. — Просто… коротше, у друга проблеми і я хочу йому допомогти. Він машину трохи стукнув. Тому там треба терміново закрити питання, щоб без поліції й без зайвого шуму.

— Хто цей друг? Як його звати? — уже жорсткіше запитав Микита.

— Тату, ну не починай, -- Арсен незадоволено фиркнув. – Мені просто потрібні гроші, і все.

— Ні, — різко відмовив Микита. — Більше жодної гривні ти не отримаєш.

— Тату, ну серйозно… — скривився Арсен.

— Я сказав — ні! — повторив Микита. — Ти взагалі розумієш ціну грошам? Чи думаєш, що вони з неба падають?

— Микито, припини зриватися на синові, — Інна схопила свою сумочку, відкрила її, дістала звідти банківську картку та простягнула її синові. — Візьми.

— Інно, що ти робиш?! — Микита ошелешено перевів погляд на дружину.

— Нехай бере, — холодно відповіла вона. — Скільки потрібно.

— О, мам, ти найкраща, — хлопець миттєво пожвавішав, чмокнув її в щоку, задоволено забрав банківську картку, та швидко попрямував до дверей. — Я потім занесу, — кинув уже на ходу.

Він уже збирався виходити з кабінету, але мало не врізався в Олю, яка саме в цю мить підійшла до дверей й уже хотіла постукати.

— Опа… — зацікавлено усміхнувся він. — А ти, виходить, підслуховувала?

— Н-ні… -- Оля розгублено відступила на крок. -- Я просто… Інна Борисівна просила занести документи…

Вона міцніше притиснула теку до грудей, дивитися кудись у бік, тільки не на хлопця. Арсен же помітив, як Оля ніяковіє перед ним, і це його явно розважало. Його очі блиснули нахабним блиском.