Розділ 2

Інна повільно підвелася з підлоги, тремтячими руками витерла сльози з обличчя. У грудях й досі пекло так, ніби хтось безжально вивернув душу навиворіт. Вона важко вдихнула й підійшла до великого дзеркала, що стояло в кутку кабінету.  Її погляд повільно ковзнув по власній фігурі відчайдушно шукаючи недоліки. Так, їй уже сорок, але на вигляд і не скажеш. Струнка, доглянута, зі спокусливими формами. Тоді чому це сталося з нею? Чого йому бракувало? Чому він зрадив?  Та, мабуть, причина в іншому. Микита більше не кохає її й усе, що між ними було для нього перестало мати значення. Інша жінка напевне стала йому цікавішою і ближчою, ніж вона сама.

Інна заплющила очі, намагаючись опанувати емоції й повернути звичну холоднокровність. Вона — лікарка, керівниця. Жінка, яку персонал звик бачити сильною й незламною. І тому зараз немає права розкисати, зневірюватися у собі. Та руки все одно тремтіли, а в очах знову почали збиратися сльози. Ще мить — і вона б знову розплакалася та раптом у двері постукали.

— Інно Борисівно… — почувся схвильований голос Олі, яка відчайдушно смикала дверну ручку, прагнучи увірватися до кабінету. — Інно Борисівно, ви там?

Інна здригнулася. Швидко провела долонями по щоках, поправила зачіску, змусила себе остаточно зібратися. Підійшла до дверей, відімкнула їх і вже за мить дивилася на Олю звичним стриманим поглядом, ніби нічого й не сталося.

— Що трапилося? — запитала діловим тоном.

— Інно Борисівно, пацієнту, якого щойно привезли, стало гірше. - Оля помітно нервувала. -- У нього сильна тахікардія й тиск різко підскочив! Микита Миколайович наказав терміново покликати вас!

Інна відчула, як у грудях боляче стиснулося від самого лише імені чоловіка, але виду не подала. Натомість коротко відповіла:

— Я зрозуміла.

Вона вийшла з кабінету й рішуче попрямувала до палати інтенсивного нагляду. Не затримуючись біля дверей швидко увійшла досередини. У цей час пацієнт метався на ліжку, важко дихаючи й хаотично сіпаючи руками. Його обличчя палало, по скронях стікав піт, а на моніторі безперервно миготіли перевищені цифри пульсу й тиску. Дві медсестри з усіх сил стримували його не дозволяючи йому підвестися.

— Вони тут! Заберіть їх від мене!.. — хрипко кричав пацієнт, вириваючись.

— Тримайте його міцніше! — наказав Микита одночасно стежачи за показниками монітора. — Кіро, ще десять міліграмів діазепаму внутрішньовенно. Повільно. І контролюйте дихання.

— Добре, Микито Миколайовичу, — відразу відгукнулася медсестра, готуючи шприц.

Помітивши свою дружину Микита лише на мить завмер, але майже одразу повернув собі звичний професійний тон.

— Тиск двісті на сто десять, пульс сто сорок, — швидко доповів він. — На фоні делірію почалася виражена тахіаритмія. Після першої седації ефект слабкий.

Інна підійшла до монітора натягуючи медичні рукавички, спостерігаючи за показниками та приймаючи рішення.

— Продовжуйте моніторинг серцевого ритму. Підготуйте препарати для його стабілізації. Не можна допустити погіршення стану.

— Уже роблю, — кивнула Кіра і водночас зацікавлено глянула на лікарів, бо напруга між ними відчувалася навіть у повітрі.

А пацієнт між тим ніяк не міг  утихомиритися і знову сіпнувся вперед:

— Демони!  Вони… хочуть мене вбити!

— Ви в безпеці, — сказала у відповідь пацієнту Інна, притискаючи його за плече. — Подивіться на мене і почуйте, що я вам говорю. Тут немає ніяких демонів. Ми вам допоможемо.

Її голос був спокійним, твердим і здалося, що чоловік ніби й справді почув її. Бо перестав вириватися і кричати. Микита не відводячи очей від пацієнта підійшов ближче до дружини торкнувшись її руки, але Інна різко відсмикнула пальці.

— Інно… вибач, —  пошепки сказав Микита, щоб ніхто крім дружини не почув його.

— Ніколи, — так само пошепки відповіла Інна, не повертаючи до нього голови.

Та Кіра усе почула, затримуючись біля столика з ліками, удаючи, що повністю зайнята шприцами, хоча мимоволі прислухалася до кожного слова. Вперше за весь час роботи в клініці їй доводиться бачити, як завжди спокійна та зібрана Інна Борисівна ледь стримувала себе, щоб не підвищити голос на свого чоловіка.

— Пульс знижується, тож продовжуємо терапію. І стежте, щоб пацієнт не травмував себе…

Минуло ще близько двадцяти хвилин, перш ніж стан пацієнта нарешті почав стабілізуватися. Після повторної седації чоловік уже не метався по ліжку й не намагався вирвати катетер. Його дихання стало рівнішим, пульс повільно знижувався, а цифри на моніторі більше не миготіли так загрозливо.

— Сто десять… уже краще, — промовила Кіра поправивши крапельницю.

Пацієнт ще кілька разів тривожно сіпнувся уві сні, щось нерозбірливо пробурмотів про демонів, а потім просто заснув під дією препаратів. Інна вкотре перевірила показники, після чого стягнула рукавички.

— Залишаємо його під постійним наглядом, — віддала вона розпорядження. — Якщо знову почнеться збудження або аритмія одразу кличте мене.

— Добре, Інно Борисівно, —  кивнула Кіра.

Інна розвернулася і вийшла з палати. Микита поспішив слідом й одразу наздогнав дружину в коридорі.

— Інно, зачекай… будь ласка.

Але вона навіть не обернулася, а лише прискорила крок.

— Нам треба поговорити, - Микита не відставав.

— Нам нема про що говорити, — відрізала йому вона. – Я подаю на розлучення.

— Іннусю, рідненька, про яке розлучення ти взагалі говориш... я кохаю тебе…

Інна різко зупинилася так, що Микита ледь не налетів на неї. Розвернулася до нього. В її очах він помітив стільки болю й люті, що тільки відкрив рота не знаючи, що сказати далі. Натомість Інні неймовірно кортіло не просто дати йому ляпаса, а висловити все, що кипіло на душі. Послати його куди подалі, обізвати найобразнішими словами, зробити хоч щось, аби біль образи перестав розривати її. Але вона лише стиснула пальці в кулаки так сильно, що нігті боляче вп’ялися в долоні. І саме в цей момент до них підбігла елегантно вдягнена жінка років шістдесяти, з короткою стрижкою. Її очі були заплаканими, а в руках вона нервово стискала дорогу сумочку з крокодилової шкіри.