Розділ 1

Ранок у приватній клініці «Нове життя» тільки-но починався. Робочий день обіцяв бути звичайним: обхід пацієнтів, заплановані процедури, консультації лікарів. Але сьогодні все почалося з хаосу. Десь о сьомій годині двері клініки різко розчахнулися, і два санітари буквально втягнули всередину чоловіка років сорока. Його обличчя було червоним та мокрим від поту, а руки тремтіли так сильно, ніби крізь його тіло пропускали струм.

— Не чіпайте мене! Вони тут! Тут, у кутку! — хрипко кричав він, вириваючись і дико озираючись довкола, ледь не збивши штатив для крапельниць.

Оля, молоденька адміністраторка клініки, що сиділа на рецепції, одразу зблідла, побачивши стан пацієнта.

— Це ж біла гарячка… - вигукнула вона.

— Олю, негайно покличте лікаря! — крикнув один із санітарів. — Нас повідомили, що він майже рік жив у безперервному запої, а тепер ось і демонів почав бачити.

Оля кивнула та  швидко кинулася коридором ледь не послизнувшись на повороті. Поспіхом зазирнула до ординаторської й схвильовано гукнула:

— Микито Миколайовичу!

Але ординаторська виявилася порожньою, і Оля поспішила до процедурної. Та й там нікого не було. Зачинивши двері, вона обернулася й мало не врізалася в Інну Борисівну, яка саме проходила коридором. Співвласниця клініки та одна з найкращих кардіологинь міста, Інна Борисівна як завжди справляла враження людини, яка повністю контролює ситуацію. Її темне пряме волосся акуратно спадало на плечі, а білосніжний халат лише підкреслював її професійність і бездоганну охайність. Уважний, трохи суворий погляд сірих очей змушував персонал мимоволі випрямляти спини, проте за цією зовнішньою стриманістю ховалися чуйність, справедливість і щире піклування про пацієнтів та колег.

— Олю, що сталося? – запитала вона.

— Там пацієнт… дуже важкий… схоже, біла гарячка… він агресивний, у нього галюцинації… - доповіла Оля перевівши подих, - а я… ніяк не можу знайти Микиту Миколайовича…

Інна зберігаючи спокійний вигляд, уважніше придивилася до схвильованої адміністраторки і промовила з холодною строгістю:

-- Олю, припиніть паніку. Не забувайте, це ж наркологічна клініка і тут такі пацієнти бувають регулярно. Тому вам давно час звикнути до подібних ситуацій. Зберіться й дійте як медпрацівник.

Дівчині зробилося ніяково і вона опустила очі.

-- Вибачте, Інно Борисівно. Це більше не повториться.

— Підготуйте палату інтенсивного нагляду, систему для інфузії й заспокійливі. А Микиту Миколайовича я знайду сама.

Інна розвернулася й швидким кроком рушила іншим кінцем коридору до свого кабінету. Вона була майже певна, що Микита перебуває саме там. Він обіцяв зайти до неї, щоб разом випити кави й обговорити справи дня. Та, відчинивши двері, Інна зупинилася, кабінет був порожній. Це здалося їй дивним, бо зазвичай він рідко змінює свої плани без попередження. На мить замислившись, вона вирішила вийти на задній двір клініки. Можливо, він узяв каву з собою й чекає на неї на лавці під квітучими каштанами, насолоджуючись теплим травневим ранком.

Зачинивши двері, Інна швидким кроком прямувала до службового виходу. Але… зненацька  перед нею з’явилася Мар’яна Іванівна — санітарка з металевим відром і шваброю в руках. Жінка йшла неквапливо, з тією особливою повільністю, яка дратує в моменти поспіху. Помітивши Інну Борисівну, вона різко зупинилася просто посеред коридору, ніби ненароком перегородивши їй шлях. Трохи примруживши очі, санітарка злегка всміхнулася, уважно спостерігаючи за лікаркою.

— Якщо ви Микиту Миколайовича шукаєте, — сказала вона з удаваною байдужістю, — то я бачила, як він пішов до кабінету Катерини Василівни… нашої любої психологині.

Останні слова Мар’яна Іванівна вимовила з особливою інтонацією, у якій виразно вчувалася прихована насмішка й натяк. Та Інна поглинута думками про пацієнта не звернула на це уваги.

— Дякую, — коротко відповіла вона й одразу змінила напрямок у бік потрібного кабінету.

Санітарка довго дивилася їй услід, уже не приховуючи відвертої усмішки. Вона здогадувалася, що має статися за кілька хвилин, і подумки вже складала історію для нових пліток, яку неодмінно обговорить зі своїми колегами за спиною керівництва.

Тим часом Інна швидко підійшла до кабінету Катерини Василівни й, навіть не постукавши, різко відчинила двері. Побачене змусило її завмерти прямо у дверному прорізі.  Гаряча хвиля миттєво вдарила в обличчя, у грудях раптом забракло повітря, а серце болісно стиснулося. Пальці похололи, а погляд боляче вп’явся в чоловіка, якого безмежно кохала. В її очах блиснули сльози, і здавалося, вона втратила здатність говорити. Але багаторічна звичка тримати себе зібрано перемогла. Інна випрямила спину, стискаючи тремтячі кулаки, і її голос прозвучав несподівано рівно та холодно:

— Я, здається, невчасно?

Микита сіпнувся й відступив від психологині, поспіхом підтягуючи штани та розгубленими рухами прагнучи привести себе до ладу.

— Інно… це не те, що ти подумала… — його голос помітно зірвався. — Послухай мене, будь ласка… я все поясню… тут усе не так…

Він зробив крок до дружини, дивлячись на неї майже благально, але натомість Інна вийшла назад у коридор, їй раптом стало огидно навіть стояти поруч з ним.

— Не підходь до мене, — сказала вона, дивлячись йому просто у вічі.

-- Не забудьте зачинити за собою двері,- вигукнула Катя повільно підвівшись з колін.

На її обличчі не було ні сорому, ні розгубленості. Навпаки — у її очах промайнула дивна самовдоволена усмішка. Вона спокійно сперлася стегном об край столу, схрестивши руки на грудях і вже мовчки продовжила спостерігати за подружжям.

— Кохана, клянусь тобі, ти не так усе зрозуміла… — Микита нервово поправив на собі медичний костюм. — Ми просто…

— Просто що? —  перебила вона його, вперше з образою у голосі. — Скажи, я маю повірити власним очам чи твоїм жалюгідним виправданням?

Та, помітивши Мар’яну Іванівну, Інна замовкла. Вона не мала права й не хотіла влаштовувати скандал при сторонніх. На мить заплющила очі, силоміць стримуючи емоції. Потім різко розплющила їх і перевела погляд на чоловіка.