Цей день був без планів. Без важливих справ, без дедлайнів. Просто вихідний. Один із тих, коли хочеться сховатись від усього світу — але не на самоті.
Максим написав коротко:
Максим: Я за тобою заїду. Одягни щось зручне.
Ми поїхали за місто. У місце, де було озеро, ліс і стара лавка, яку він назвав «моєю лабораторією спокою».
— Я буваю тут, коли нічого не розумію, — сказав він, коли ми зупинились. — Сьогодні — привіз тебе, бо мені здається, ти трохи більше стала собою.
— Пам’ятаєш, як ми познайомились? — запитав Максим.
— Так. Ти тоді був дратівливо холодним.
— А ти — не менш вперта.
— Але щось таки змінилось.
— У мені — точно.
Він подивився мені в очі. Без натиску. Просто — дивився. Так, ніби вже давно знає, хто я, і просто чекає, коли я сама це побачу.
— Мені добре біля тебе, — сказала я. Тихо. Але щиро.
— А мені — з тобою.
Він не говорив великих слів. Не обіцяв вічності. Але коли взяв мене за руку — стало зрозуміло: він не поруч випадково. Ми повертались у місто вже під вечір. Я спала в авто, голову сперла йому на плече. І коли він легенько провів пальцями по моєму зап’ясті — я вперше відчула:
ніби все точно на своєму місці.
Відредаговано: 20.07.2025