Розділ 25 — Маленьке святкування

Я надіслала заяву зранку. Без фанфар, без гучних постів. Просто лист у відділ кадрів і коротке «дякую» у внутрішньому чаті. Після обіду Ліза написала:

— Сьогодні ввечері відміни всі плани. Без запитань.

Коли я прийшла до неї, двері відчинились ще до того, як я подзвонила. Усередині — Настя, трохи печива, музика з колонок і навіть гірлянда, що, здається, висіла тут ще з нового року. На кухонному столі — імбирний чай у прозорому чайнику, два види тістечок і напис з паперу: «ТИ ЗРОБИЛА ЦЕ!»

— Ну що, офіційно безробітна? — підморгнула Настя.

— Офіційно вільна, — виправила я, сміючись.

Потім прийшов Максим. І — що найдивніше — він приніс торт, який сам спік (чи принаймні сказав, що сам).

— Святкування не може бути без торта. Навіть якщо причина — не робота, а кінець страху, — сказав він і підморгнув.

Ми сиділи на підлозі у вітальні, їли руками, говорили про все і ні про що. Я слухала, сміялася, дивилась на своїх людей — і думала: оце і є життя.

Не офіси. Не стабільність. Не плани. А отак: трохи безладу, трохи солодкого, багато душі.

— Аліно, — сказала Ліза раптом. — Я тобою пишаюся. Ти зробила те, на що ніхто з нас раніше не наважувався.

— Але я боюсь, — чесно сказала я.

— І правильно. Бо тільки справжні речі страшні. Але тільки вони — варті тебе.

Пізніше Максим допомагав мені прибирати чашки. На кухні було тихо.

— Знаєш, — сказав він. — Я не завжди вмів радіти за інших. Але за тебе… я щиро радий.

— Бо я зробила правильний вибір?

— Бо ти вибрала себе.

І це було краще за будь-які тости.